Зоя Мельник із села Глезне, що на Житомирщині, разом із чоловіком виховала семеро синів, один з яких — прийомний, і доньку. Шестеро синів стали на захист країни ще у 2014 році. А коли почалося повномасштабне вторгнення, четверо знову пішли на фронт. Наймолодший, Любомир, із серпня 2022-го вважається зниклим безвісти. Мати понад усе прагне дочекатись його живим.
“Скільки ж горя ця Росія нам принесла, і словами не передати. Наша родина — звичайна. Але любов до України прищеплювали своїм дітям змалку. Якось, ще навчаючись у педінституті, мій чоловік Віктор став на захист інших студентів. Коли декан зібрав усіх і заявив, що освіта не потрібна тим, хто не забезпечений матеріально, він піднявся, зірвав із себе комсомольський значок і кинув об підлогу. Потім ним зацікавився КДБ, і Віктора відрахували. Вже після одруження він очолював районну організацію Народного руху України, брав участь у Помаранчевій революції, Революції Гідності, — розповідає Зоя Мельник. — Аби заробити на життя, чоловік трудився у колгоспі бригадиром. Потім ми створили фермерське господарство, вирощували цукрові та зернові. А у вільний час співали в хорі при будинку культури. Українська пісня завжди жила в нашому серці”.
Та найбільше багатство родини — діти, яких вони з Віктором виростили справжніми патріотами. П’ятеро її рідних синів та один прийомний стали фронтовиками. “Назар вивчився на санітарного фельдшера, здобув диплом університету. Свого часу був головою сільради. Із початком АТО півтора року воював на Луганщині, — ділиться жінка. — Тепер він ветеран війни, має інвалідність. Працює фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих військовослужбовців у Бердичівській громаді. Олександр вчився в училищі культури, але через важку хворобу серця не зміг скласти випускні іспити. Проте після повномасштабного вторгнення подався на фронт і воював на Сході. Здоров’я ще більше погіршилося, синові прооперували легені.
Ярослав закінчив Харківську академію МВС. Із початком АТО воював у Слов’янську, дослужився до майора. Після 2022 року знову була передова та служба у військкоматі. Артур у мене водій, із 2014 року пішов добровольцем у ЗСУ. Під час виконання бойового завдання на Донеччині дістав мінно-вибухове поранення. Тривалий час був у комі. На щастя, сина врятували. Але він досі пересувається на колісному кріслі, бо погано слухаються руки та ноги. В Артура перша група інвалідності, працювати він, на жаль, не може”. За словами жінки, в АТО/ООС воював і найменший рідний син Любомир, і прийомний — Микола. Коли ж почалася велика війна, вони знову рушили на передову. Не служив хіба що найстарший Віталій. Бо на сімейній раді вирішили, що хтось мусить допомагати батькам.
Нині материнське серце найбільше болить за 36-річним Любомиром, який у перші дні повномасштабного вторгнення приєднався до Могилів-Подільського прикордонного загону.
“10 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання син зник безвісти під Мар’їнкою. Знаю, що був бій, Любомира поранило, він був живий, а потім знову — приліт у бліндаж. Є різні свідчення, що могло статись, але ми віримо у диво, — каже мати. — Чекають на нього брати, сестра і донечка. А чоловік Віктор так тужив за сином, що минулого року помер. Не вистачає мого Любчика, вже море сліз виплакала. Знаєте, у мирний час ми так любили збиратися за великим святковим столом. У мене ж 16 внуків і правнук! Вже намріяла собі, що як повернеться молодший син з війни, то ми поставимо столи у великому дворі біля хати і святкуватимемо кілька днів. Дав би Бог”.
