Жінка має двох дорослих доньок та внучку. Але велика війна змусила їх виїхати до Німеччини. Сама ж Вікторія доєдналася до добровольчого батальйону “Дніпровець” й опанувала військові навички.
“Я — корінна киянка. У дитинстві захоплювалася малюванням, а потім працювала художницею по металу, — розповідає Вікторія Царенко. — Виготовляла медалі та бойові ордени. Навіть священники з Парижу замовляли в мене ювілейні значки. Ще займалась гальванічним цинкуванням — це нанесення цинку на метал. З часом зір став підводити, тож пішла працювати в охорону. Коли росіяни були на околицях Києва, разом з іншими доєдналася до організації самооборони міста. Страху не було зовсім. Розуміла, що треба діяти негайно”.
Вікторія пильнувала, чи вороги, бува, не розставили мітки, а також допомагала виявляти диверсійні групи. Каже, що особливо багато диверсантів, які маскувалися під безхатьків, було в метрополітені. “Тоді я ще не вміла стріляти. Наприкінці березня, коли сформувався наш добровольчий батальйон, ходила на полігон. А тепер зі зброєю, як то кажуть, на ти. Окремо опановували навички тактичної медицини. Нині наш батальйон виїжджає на місця ворожих “прильотів” і допомагає медикам та рятувальникам. Для мене найважчим був день, коли російські терористи обстріляли “Охматдит”. Серце стискалося від болю”, — каже моя співрозмовниця.
За словами Вікторії, вона виконує декілька бойових розпоряджень: охороняє стратегічні об’єкти, допомагає проводити обшуки підозрілих жінок. “Був випадок із засланою диверсанткою, яка спокійно ходила вулицями столиці, винюхувала все, прикриваючись дітьми. Провела з нею бесіду, а потім придивилася до поведінки дітей і все зрозуміла. Передала жінку спецслужбам. Я сама виховала двох доньок і маю онучку, тож можу проаналізувати поведінку матерів і дітей краще, ніж чоловіки, — зауважує. — Є у нас також мобільні вогневі групи, які збивають “шахеди”. І я туди рвалась. Але мій командир вирішив, що я потрібніша на варті важливих стратегічних об’єктів. Адже диверсанти не сплять. Днями в один із наших штабів підклали вибухівку, загинув побратим”.
У час війни солдат Вікторія із позивним “Перемога” зустріла кохання. Цьогоріч зареєструвала шлюб зі своїм обранцем, який захищає країну на Сході. За першої-ліпшої нагоди їде до нього на передову й привозить гостинці, допомогу. “Про що мрію? — перепитує. — Щоб швидше настала наша перемога. Щоб ми звільнили всі окуповані міста й села. Розумію, це буде нелегко. Але з нами Бог! І за нами правда”.
