Колядки в дохристиянський період слугували своєрідним способом “програмування” на добре життя. І лише через багато століть у текстах колядок почали згадувати маленького Ісусика, який народився на сіні.
— Загалом є кілька версій походження слова “коляда”, — розповідає Наталія Громова, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка. — За однією, воно походить від латинського слова calendae, що означає перші дні місяця. Інша пов’язана зі словом “коло”, яке символізує сонце. Щодо версії, що колядки виникли як пісні-віншування бога Коляди, є певні сумніви. Вчені XVIII — XIX століть, а пізніше і сучасні дослідники хотіли, щоб українська міфологія була не гіршою, ніж у греків чи римлян. Через це в Україні штучно “розрісся” пантеон богів. Так, у нас справді були боги, які згадуються в “Повісті минулих літ”, але серед них Коляди немає.
— То коли в Україні з’явилися перші колядки і якими вони були?
— Достовірно відомо, що колядки виникли ще в дохристиянський період. Вважалося, що колядники є представниками предків і можуть “запрограмувати” людину на добробут, достаток, хороший урожай. У ті часи люди жили бідно, голодували, і зима була для них періодом страху, адже вони не знали, чи переживуть її. Тому колядницька традиція відігравала роль своєрідної психотерапії. Колядники приходили до людей і від імені предків постулювали: у вас уже все добре! Наприклад, господареві співали, що в нього повно врожаю, худоби в стайні, що він має неймовірні багатства — шовкові обруси, срібло і золото. Колядники вихваляли господаря як найкращого в селі, стверджуючи, що він уже зараз, у теперішньому часі, багатий і щасливий. А люди вірили в силу слова, особливо сказаного колядниками в зимовий сакральний час.
Хлопців і дівчат колядками “запрограмовували” на шлюб, навіть якщо це ще були малі діти. Цікавий факт: в одному з сіл на Бойківщині досі збереглася колядка до немовляти. Її виконують, коли жінка не може завагітніти. Люди стверджували, що вже кілька разів після виконання цієї колядки жінки вагітніли.
— А коли в нас з’явилися колядки про народження Iсуса Христа?
— Вони виникли щойно в XVII столітті, а активно впроваджуватися в селянський побут почали наприкінці XVIII століття. Із запровадженням християнства Церква стала боротися з язичницькими колядками, але цей процес не був легким, оскільки людям була потрібна віра в магію та чудо. Тому Церква зрозуміла, що старі обряди не варто викорінювати, краще адаптувати їх під християнські традиції. Вирішили, що коли люди колядують, зичачи одне одному добра, нехай далі це роблять, але водночас славлять насамперед Сина Божого, а не людину. Тож до колядок почали вводити євангельські тексти, зокрема про народження Ісуса Христа. Так виникли апокрифічні колядки — тексти на релігійну тематику, збагачені народним світоглядом.
У 1790 році вийшов перший друкований “Богогласник”, створений монахами-василіянами Почаївського монастиря (на той момент він був греко-католицьким). Загалом у ньому було 249 текстів, з яких 24 — колядки: 5 польською мовою, а 19 — українською. Деякі з цих колядок дожили до наших днів, найвідоміша з них — “Небо і земля нині торжествують”. А колядка “В яслах лежить” була зафіксована ще в рукописному виданні 1720-х років зі Львівщини.
— Чи правда, що в давнину колядувати йшли лише чоловіки?
— Так. Як правило, на східних землях головними колядниками були молоді неодружені парубки, а на західних — одружені газди. На Бойківщині була також парубоча коляда. Якщо чоловік, який одружився менш ніж рік тому, хотів колядувати з такою групою, він мусив мати дозвіл від дружини. А дівчата могли щедрувати — у більшості регіонів це робили на Новий рік, а, наприклад, на Бойківщині — напередодні Водохреща.
— У яких випадках колядників могли не впустити до хати?
— Приміром, коли родина перебувала в жалобі (якщо хтось із родичів помер менш ніж рік тому). Без цих причин не впустити колядників означало накликати на себе гнів предків. Навіть бідні люди обов’язково приймали колядників, бо вірили, що їхня магія принесе багатство. Зазначу, що колядників запрошували до столу або давали гостинці зі собою: бідніші люди — горішки, а багатші родини могли пригостити пирогами чи навіть ковбасами. До речі, у колядників обов’язково був міхоноша, який носив мішок із зібраними гостинцями. На Гуцульщині така “посада” збереглася й досі, хоча тепер ходять не з мішком, а зі скринькою.
Зауважу, що колядки постійно трансформуються. Нині у них з’являються мотиви російсько-української війни. Згадаймо хоча б авторські колядки “Там во Бахмуті” і “Зірка яскрава в небі тривожному”.
