Я — на фабриці з виробництва ялинкових прикрас. Будинки тут підсвічені яскравими вогниками, повсюдно висять яскраві іграшки. По-справжньому святкова атмосфера! Екскурсію виробництвом мені проводитиме 19-річна гідка Настя Мельчакова. Вона розповідає, що ця фабрика була заснована у 1948 році.
“Тут виготовляли скляний посуд. А одного разу, перед Новим роком, працівники вирішили прикрасити ялинку. Іграшок у них не було, тому оздобили дерево тим, що знайшли на фабриці. І задумались над тим, щоб виготовляти святкові прикраси. Сьогодні їх роблять із медичного скла, яке фабрика закуповує за кордоном. За один робочий день майстер може виготовити від 200 до 400 кульок — кількість залежить від форми та розміру”, — каже Анастасія, поки йдемо до склодувного відділу.
Тут саме працюють майстрині Олена Хоменко та Тетяна Денисенко. Пані Тетяна робить заготовку до іграшок — бере скляну трубку за краї та гріє її центральну ділянку декілька секунд над запальником, температура якого сягає 750 — 800 градусів. Трубка в тій ділянці стає гарячою і настільки м’якою, що тягнеться неначе плавлений сир. Таким чином посередині трубки утворюється еліпс. Далі жінка відколює утворену фігуру з двох країв і передає елемент своїй колезі Олені. Та знову нагріває фігуру й відколює один кінець трубки. Далі жінка продовжує гріти еліпс, а опісля притуляє до рота ту ділянку, яка не розм’якла, та починає дути повітря всередину — куля збільшується і набуває необхідної форми.
Щоб зробити іграшку у формі ялинки, зайчика чи іншої фігурки, розігріті на вогні заготовки кладуть у спеціальні чавунні форми. “Майстер кладе розігріту кульку, закриває формочку і видуває повітря. Скло розширюється доти, доки дозволяє форма”, — пояснює Анастасія.
Цікавлюся у майстринь-склодувів, що їм найважче дається у роботі. Вимикаючи запальник, який голосно шумить, Олена Хоменко каже, що за 15 років роботи на фабриці вже навчилася робити все “на автоматі”.
“Щоб видути одну кулю, відірвати хвостик і запаяти, мені потрібно півтори-дві хвилини. Це зовсім не складно”, — усміхається жінка. Я йду далі й потрапляю у відділ сріблення. Тут 18-річний Іван Латюк бере до рук скляну кулю. Через спеціальний хвостик він заливає прозору речовину, збовтує її по стінках кулі та опускає у воду, підігріту до 60 градусів. Потримавши кулю декілька секунд у гарячій воді, хлопець виймає її вже срібною.
Після цього срібні кулі залишають на добу підсихати у спеціальних контейнерах. Сріблять кулі для досягнення ефекту непрозорості скла.
“Наступного дня протираємо кожну кульку розчином йоду, аби прибрати відбитки пальців, які могли залишитися на поверхні, — каже Іван. — Далі посріблені кулі відправляють до цеху обробки, де їх занурюють вже у фарби різних кольорів і ставлять у спеціальні касети, на яких відправляють до печі. Там під дією ультрафіолетового світла кулі сохнуть від 12 до 24 годин”.
Фінальний етап виробництва іграшки — малювання у спеціальному цеху. На столах тут бачу баночки з акриловими фарбами на водній основі. Майстрині не розмальовують іграшки повністю. Кожна художниця робить лише свою частину рисунку й залишає його на підсихання. Далі іграшку передають наступній — вона домальовує свою частину узору. “Собівартість іграшки порахувати дуже важко, адже до виробництва залучено багато людей, матеріалів, — каже Єлизавета Васянович, керівниця відділу продажу наборів. — У нашій крамниці є іграшки і за 20 — 60 гривень, і за 200 — 300”.
Побачивши, скільки етапів проходить новорічна іграшка, перш ніж потрапити у магазин, не можу стриматися, щоб не придбати одненьку й собі. Тож цьогоріч мою ялинку прикрашатиме витвір Тетяни, Олени, Івана і ще кількох художниць.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із майстерні карнавального одягу для дітей
