Наталія Кіщук народилась у столиці гуцульського ліжникарства — селі Яворові на Івано-Франківщині, і понад 30 років створює унікальні барвисті покривала, килими та верхній одяг з вовни власного дизайну.
Домівку Кіщуків бачу здалека — пліт довкола їхнього обійстя рясно вкритий яскравими ліжниками. “Це ми висушуємо їх після валила”, — пояснює господиня (валило — конструкція, яка по спіралі закручує воду, у неї занурюють готовий ліжник, щоб став щільнішим. — Авт.).
38-річна Наталя разом із чоловіком Ярославом виховують двох дітей — 11-класника Ярослава і 8-класницю Юлю. І хоча в Яворові вміння створювати ліжники дітям передають із раннього віку, син та донька продовжувати справу батьків не планують: син Кіщуків хоче опанувати фах програміста, а донька мріє про сцену, адже з дитинства гарно співає.
“Думала, передам своє ремесло доньці, як колись мені мама. Та їй це не цікаво, — каже майстриня. — Але ми цілковито підтримуємо дітей у їхніх прагненнях. Людина повинна займатися тим, що їй до душі”.
Жінка наводить свій приклад. Замолоду вона здобула фах математика, хоча навчання їй давалося важко. Пробувала працювати у школі, та душа лежала до творчості. І вона остаточно вирішила займатиметься виготовленням ліжників.
...Ми піднімаємося на другий поверх оселі. Тут розміщено ткацький верстат, на стінах розвішані готові ліжники, а на манекенах — одяг із вовни. Я беру в руки один із ліжників. Від натуральної шерсті в руках стає тепло й вмить ним хочеться огорнутися. “Гуцули вірять, що ліжники мають лікувальні властивості, а поспати на такому — це ніби зробити масаж, він добре стимулює кровообіг”, — зауважує моя співрозмовниця.
Ліжникарство — фізично непроста робота, каже жінка. Спершу вовну треба вимити, вичесати, пофарбувати. Згодом — зіткати з неї на верстаті виріб. Далі — вичесати, відправити у валило, опісля висушити, вичесати, знову висушити...
“Наші традиційні ремесла потребують доступу до річки, багато місця для зберігання вовни, для сушки. У місті такими промислами не займешся”, — каже майстриня.
“А ось вам ще одна перевага життя у селі, — приєднується до нашої бесіди чоловік ліжникарки Ярослав і ставить на стіл мисочку меду. — Ми завжди маємо власноруч зі браний мед. Доглядаю вулики переважно в неділю — у цей день ми не працюємо з ліжниками”.
“Чи задумувалися ви про переїзд до міста?” — запитую подружжя. Наталя усміхається: “При плюсах і мінусах такого рішення село завжди перемагало. Нам недалеко до міста, але їздимо туди лише за потреби. Місто виснажує і забирає енергію. У місті завжди метушня, а в селі — спокій і тиша, де найкраще займатися своєю улюбленою справою, легше поєднати її з відпочинком. Гірко дивитися, що наші села занепадають, а українці їдуть на заробітки, залишаючи тут маленьких дітей і стареньких батьків. Це набагато більша втрата, ніж гроші, яких, може, там і не заробиш.
Пані Наталія зауважує, що щаслива займатися народним промислом.
Ось мій родич — столяр за фахом. Працював удома, виробляв сувеніри, але вирішив пошукати кращої долі на заробітках. Та незадовго повернувся. “У мене є верстати, клієнти. Тут моя сім’я. Що з того, що там я зароблятиму трохи більше, якщо буду далеко від дому?” — казав він мені по приїзді.
“У селі можна жити не гірше, а то й краще, ніж у місті”, — переконана майстриня.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про незвичне хобі однієї сім'ї із Рівненщини
