Ріжуть його тоненькими пластерками і смакують з хлібом або ж смальцем зі шкварками (розтопленим салом) заправляють борщ чи вареники. Місцеві зберегли давній спосіб засолювання сала і гордяться тим, що днями його внесли до обласного списку нематеріальної культурної спадщини.
“Під час посту наші предки, звісно ж, сала і м’яса не їли. Але коли він закінчувався, це була особлива подія, бо м’ясні продукти поверталися на щоденний стіл, — розповідає Тетяна Балабаш, культорганізаторка місцевого будинку культури. — Селом навіть ходила така приказка: “Нема сала — гостини мало”. Воно було в нашій родині завжди — висіло на “вборозі” (приміщення, де зберігали сіно. — Авт.) і, коли потрібно було, господиня швидко брала його до столу. Вважалось, якщо газда добрий, то він знає, як правильно годувати порося і зробити сало смачним. Відкрию і вам секрет. За місяць-другий перед тим, як колоти свиню, господар заставляв її побільше... рухатися. Так, так. Отоді й виходило не звичне сало, а сало з прошарками м’яса”.
За словами співрозмовниці, у Столинських Смолярах сало донині засолюють по-особливому. “Отож, свіже сало з прошарками м’яса потрібно залишити на добу, щоб захололо. Потім його нарізати великими шматками. В об’ємну миску насипати солі й подрібнити її руками до такого стану, щоб не було великих грудок — “буцків”, — провадить далі пані Тетяна. — Моя бабця засолювала сало у полотняному мішку, тоді банок ще не було. Кожен шматок ретельно обвалювала в солі з усіх боків, інколи ще й змочувала оцтом. Далі складала сало в мішок (на його дно попередньо насипала сіль), зав’язувала його шнурком і підвішувала високо на бальок (у льосі, коморі, на горищі) на два-три тижні, щоб воно гарно настоялось. Таке сало довго зберігається, смачне й ароматне. Молоде покоління не дуже хоче переймати давні традиційні рецепти засолювання сала. На жаль. Але це наша “родзинка”, популяризація кухні й культури. Ну й, мабуть, не варто нікому доводити, що сало — це не лише смачний, а й дуже поживний і корисний продукт”.
