Щороку 25 жовтня в Україні відзначають день військового капелана — священнослужителя, який здійснює душпастирство над військовими. Ми розпитали капеланів про особливості їхнього служіння.
“ПОМІТИВ, ЩО СТАВ ЧЕРСТВІШИМ ДО ВОРОГА”
Володимир Педько — священник ПЦУ, капелан 118-ї окремої бригади ТрО. “Щойно в 2014 році почалася війна, в мене не було ніяких внутрішніх вагань, де моє місце. За цих дев’ять років моє служіння майже не змінилося. Різниця лиш у тому, що до 2022 року я був капеланом-волонтером, а тепер — повноцінний військовослужбовець. Тож, якщо на фронті зі мною щось трапиться, дружина та родина будуть соціально захищеними”, — каже отець Володимир.
За його словами, у війську капелан працює з усім особовим складом незалежно від того, хто якого віросповідання. “Найважчі моменти на фронті бувають фізичні й моральні, — розповідає духівник. — З фізичного боку складними для мене були поранення, особливо друге, коли думав, що моя ліва рука повністю роздроблена. Нелегко також узимку перебути ніч на позиціях: не можеш ні стояти, ні спати, бо холод пробирає все тіло. А от морально найважче, коли нічим не можеш допомогти хлопцям, відчувати свою безпорадність. А таких моментів на війні вистачає.
Моя сила — у моїй вірі. І я прагну поділитися цим принципом з усіма військовими. Тому що втрата віри — це чи не найкритичніша проблема у війську. І я кажу не про аморфну віру й надію на Бога, а віру в себе і свої сили, віру в те, що все можливо, впевненість у перемозі. Все це ще можна назвати християнським оптимізмом.
За час війни я помітив, що став черствішим до ворога. Якось на одній з позицій, де ми були взимку, побачив вмерзлі в землю, розірвані трупи росіян, але я не відчув жалю чи жодної іншої емоції. А ще, зрозуміло, в мене збільшилася тривожність: тепер навіть у тилу я постійно відчуваю присутність війни й внутрішню напругу”.
“НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО, АБИ СЛУЖИТИ БОГОВІ, МЕНІ ДОВЕДЕТЬСЯ ОДЯГАТИ БРОНЕЖИЛЕТ І ШОЛОМ”
Голова Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ отець Тарас Михальчук долучився до капеланської роботи ще у 2002 році.
“Тоді, під час навчання у духовній семінарії, я надихнувся прикладом старших колег, які свій вільний час присвячували зустрічам, зокрема із солдатами строкової служби. Я розумів: Церква має виходити за межі храму і йти до людей, які шукають Бога. Тож, завершивши навчання, став не лише священником, а й військовим капеланом”, — розповідає духівник.
Отець Тарас каже, що війна спонукала дуже багатьох військових до їхньої першої сповіді.
“Також з 2014 року ми охрестили більш як сотню військових. Робили це в храмі й на полігонах, — веде далі співрозмовник. — Пригадую воїна, який отримав чимало важких поранень на фронті. Він лікувався приблизно рік. І увесь цей час, перебуваючи у шпиталі, навідріз відмовлявся говорити зі священником, хоч той усіляко намагався знайти до нього підхід. Та за два тижні до відходу у вічність боєць попросив покликати священника, аби той його охрестив”.
Капелани ніколи не нав’язуються бійцям — будь-яке спілкування і молитви — добровільні, зауважує отець Тарас Михальчук. “Найчастіше військові звертаються до духівників з сумнівами, чи все можливе вони зробили для того, щоб побратими не загинули. Багатьох мучить почуття провини. Доводиться пояснювати бійцям, що йти на ворога зі зброєю у руках — не гріх”, — каже капелан. І зізнається, що перебування на фронті також стало для нього викликом.
“Ніколи не думав, що, аби служити Богові, мені доведеться одягати бронежилет і шолом. Дістатися до позицій бійців теж нелегко й завжди небезпечно, але справжнє служіння відбувається саме там, — стверджує капелан. — Багато бійців уже стали моїми добрими друзями. Так, одного разу, коли я перебував на околицях Бахмута, помітив, що назустріч мчить позашляховик. Я впізнав, що це саме те авто, яке ми передали на поміч одному з підрозділів. А керує ним знайомий офіцер. Миттєво дзвоню йому й кажу: “Пане капітане, чому це ви порушуєте швидкість у лісі біля Бахмута?” Хоч він і поспішав, та повернувся, обняв, подякував за підтримку. Це була дуже тепла зустріч”.
На війні трапляється чимало ситуацій, каже отець Тарас, які не можна пояснити по-іншому, аніж промислом Божим. “Так, якось на прифронтових теренах я зустрів військового, якого не впізнав. Він якийсь час придивлявся до мене, а тоді підійшов і розповів, що наш храм допоміг вилікувати його важко хворе дитя, — розповідає духівник. — Боєць дякував, а мої очі були повні сліз... Ще один щемкий момент стався на цей Великдень, його я провів разом з військовими на Cході. Водій, який супроводжував мене в поїздці, був родом із західної частини України. Його сім’я перед Паскою традиційно приступає до сповіді. Але він думав, що цього року не матиме такої нагоди. Тож, коли зустрів мене, втішився і зателефонував своїй бабці. Вона мені сказала: “Отче, якщо це й справді ви, то я вірю у Великоднє диво. Я довго молилася, щоб мій внук мав змогу посповідатися”.