Учень Боголюбського ліцею №30 Захар Бабак уже майже два роки разом із мамою та старшим братом щотижня бере участь в акціях на підтримку полонених та безвісти зниклих захисників.
“Ми з Андрієм жили душа в душу, народили трьох синів, яким коханий приділяв кожну вільну хвилину. До великої війни він працював будівельником, сам звів дім, де нині мешкаємо, — розповідає мама хлопчика Оксана Бабак. — З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік долучився до тероборони, чергував з хлопцями на блокпостах. У лютому 2023-го йому вручили повістку. Андрій ще відсвяткував з нами день народження найменшого Захарчика, зібрав речі й приєднався до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Служив піхотинцем, воював на Куп’янському й Лиманському напрямках. 15 квітня того ж року під час ворожого обстрілу зазнав осколкового поранення хребта й ноги, переніс три операції, ходив з милицями. Але побув лише місяць на реабілітації й повернувся на фронт”.
За словами співрозмовниці, 6 липня чоловік повідомив їй, що йде на бойове завдання і не буде на зв’язку.
“Коли у зазначений час він не зателефонував, вдарила на сполох. Побратими повідомили, що був сильний обстріл у районі Синьківки на Харківщині й начебто Андрія контузило. Потім був дзвінок із ТЦК — що чоловік вважається зниклим безвісти, — каже Оксана Бабак. — І лише 5 вересня російська сторона поінформувала, що він перебуває в полоні. У ворожих групах опублікували відеозвернення мого чоловіка, де він говорив російською. Хоча Андрій ніколи принципово нею не спілкувався. Він був дуже змарнілий, губи тремтіли. Коханий просив, аби я вимагала його обміну, казав, що дуже любить мене й дітей та чекає зустрічі. Згодом дізналася від інших полонених, що він на території окупованої Луганщини. А тепер його тримають у Росії. Не так давно Андрія вже вели на обмін, але у списку знайшли якусь помилку...”
Пані Оксана зауважує, що сини важко переживають розлуку з батьком. Особливо восьмирічний Захар, який зовні дуже схожий на тата.
“Ми з ним і старшим Святославом щотижня їздимо на акції у Ковель, Луцьк, Володимир. Стоїмо з плакатом, на якому світлина чоловіка. Жодного разу не пропустили. Андрій не бачив, як Захар пішов у перший клас, другий... Востаннє ми збиралися всі разом, коли старший святкував випускний, — ділиться Оксана Бабак. — А коли Захар бачить, як у парку діти гуляють зі своїми татами, відразу сльози в очах і запитання: “А чому мій батько так далеко? Я теж хочу з ним проводити час”. Намагаюсь підтримати його і дарувати всю любов та турботу. Діти не мають прочуватися обділеними, адже саме заради їхніх усмішок та мирного неба Андрій і пішов боронити країну. Знаєте, мої сини прислужують у храмі. І напевно ще й віра в Бога, в Його захист не дає їм втрачати оптимізму.
Наприкінці травня нам зателефонували з Києва й повідомили, що президент нагородив Захарчика відзнакою “Майбутнє України”. А днями ми їздили на церемонію вручення. На ній глава держави сказав, що мій син — один із тих дітей, чия сила духу викликає захоплення й глибоку повагу. Захар подарував президентові шеврон із батькової форми й попросив, щоби допоміг повернути його швидше додому. Такі слова дуже розчулили Володимира Зеленського, який пообіцяв, що зробить усе можливе для цього.
Останні два роки на свої уродини Захарчик загадує єдине бажання — щоб тато повернувся з полону. Він часто навіть уявляє цю довгождану зустріч. А ще мріє, як ми всі разом поїдемо у Карпати. Дай Боже, щоб ці мрії стали дійсністю. Віримо, молимося і чекаємо”.
