У жовтні жінка святкує рік на своїй незвичній посаді. А доглядати старовинний столітній механізм у містечку Снятин на Прикарпатті вона почала цілком випадково.
“Я за освітою медсестра, проте не працювала за фахом, — каже пані Людмила. — Спочатку наша сім’я жила за 10 кілометрів від Снятина, але щодня довозити дітей на навчання було важко. Тому переселились до Снятина — і я шукала там роботу не на повний день. Випадково зустріла родича, який працював годинникарем, — зайнятися цією справою запропонував і мені. Спершу скептично поставилась до пропозиції, бо ж нічого не розуміла у механізмах годинника...”
Згодом родич зустрів пані Людмилу ще раз. Сказав, що скоро виїздить за кордон, тож його посада у ратуші буде вакантною. А ще пообіцяв навчити жінку цього ремесла. “Я вирішила спробувати, — розповідає Людмила Рокицька. — За два місяці опанувала всі процеси. Майстер провів мені лише одне практичне заняття, а далі допомагав поладнати з механізмом мій чоловік”.
На 50-метрову ратушу, будівництво якої завершилось 1909 року, Людмила Рокицька повинна підніматись щодня — наводити механізм треба кожні 24 години.
Робочий ранок годинникарки розпочинається о 9.00, налаштування часоміра зазвичай триває приблизно пів години.
“Скільки сходинок долаю — не лічила, але вибігаю наверх за 2 — 3 хвилинки, — сміється жінка. — Спочатку дивлюсь, чи правильно йде годинник — звіряю зі своїм. Адже наш старенький часомір любить то припізнитись, то поспішити. Тоді слухаю, як і коли б’ють дзвони. Якщо все добре — накручую механізм. Для цього є три бочки — по 70 — 80 кілограмів. Щодоби вони опускаються вниз, і рівно через 24 години мають бути знову підняті вгору. Якщо підняти їх пізніше — годинник просто зупиниться. Бочки піднімаю за допомогою спеціального механізму — коли кручу ручку, трос їх підтягує — подібно до системи в колодязях”.
Середня бочка, каже годинникарка, відповідає за циферблат, тобто за стрілки. Та, що зліва, — за дзвін, який повідомляє години, а праворуч — за чверті.
“Наприклад, о 12.15 снятинці чують один удар дзвона, о 12.30 — два, о 12.45 — три, о 13.00 — спочатку чотири удари, які сповістять про те, що починається нова година, а інший дзвін (звучить по-іншому) за мить проб’є власне кількість годин. Моє завдання — аби всі ці механізми працювали злагоджено”, — пояснює годинникарка.
Що цікаво, понад сто років годинник на ратуші в Снятині доглядають різні гілки однієї родини. “Починав це робити Франц Баумгартнер, потім передав справу своєму зятеві — Казимиру Вербіцькому, а той — двоюрідному брату Збігнєву Вербіцькому. Після раптової смерті останнього справу перейняв його зять, Василь Собчук, а згодом син Василя — Іван Собчук. До мене це робив Анатолій Галіцький, теж родич Вербіцьких, а тоді вже я — моя сестра вийшла заміж за Івана Собчука, онука Вербіцького. Ось така історія!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українці заробляють на фінських фермах
