Нещодавно тема похованих живцем знову стала обговорюваною. Адже зі Школи медицини університету Отаго (Нова Зеландія) надійшла сенсаційна новина: Олександра Македонського, найімовірніше, поховали, коли він ще не був мертвим. Нагадаємо, це сталося у червні 323 року до нашої ери у Вавилоні.
Звідки такі висновки?
За версією доктора медицини Кетрін Голл, дев'ятнадцятий цар Македонії міг страждати від неврологічного захворювання під назвою синдром Гієна-Баре, яке в античні часи діагностувати було неможливо.
Висновок про цю патологію дослідниця та її колеги зробили, проаналізувавши спогади сучасників полководця про останні дні його життя. Спочатку 32-річного Олександра вклала до ліжка сильна гарячка, потім його паралізувало, а далі він упродовж шести днів лежав на смертному одрі, тіло не мало ознак тління.
Кетрін Голл та її колеги вважають, що Македонський потерпав від кампілобактерій — поширеної на території Південної Азії інфекції, що вражає шлунково-кишковий тракт і нервову систему. Унаслідок хворий може впасти у летаргічний сон.
Що таке синдром Гієна-Барре?
“Це гостра постінфекційна полінейропатія, стан, що розвивається після важкої інфекційної хвороби, наприклад, уже згаданого кампілобактеріозу, а також вітряної віспи, грипу чи хвороби Лайма, — каже у коментарі газеті Експрес Ольга Чудінова, лікарка-епідемологиня лабораторного Центру МОЗУ. — Для Гієна-Барре характерні м'язова слабкість та неврологічні порушення з уповільненням рефлексів. Крім цього, сон, подібний на смерть, може спричинити летаргічний енцефаліт. Унаслідок ускладнення, що поширюється на мозок, уражені вірусом сплять цілодобово, у них розвивається параліч”.
Чому лікарі плутали мертвих із живими?
“Смерть у минулих століттях констатували примітивними методами — вимірювання пульсу, прикладання дзеркальця до губ. Тому й траплялись помилки”, — каже Олена Чудінова.
“Переконатися у тому, що пацієнт не помер, а впав у хворобливий сон, нині допомагає електроенцефалограф (це винахід 1929 року) — прилад, що фіксує активність головного мозку, — пояснює Сергій Московко, лікар-невролог, нейрохірург, доктор медичних наук. — А до часу його використання, коли, скажімо, на початку ХХ ст у світі лютував летаргічний енцефаліт, і хворі спали днями, а то й тижнями, лікарі констатували смерть, найімовірніше, ще живим людям”.
Як умру, то не ховайте, або Що таке тафофобія
І хоча доказів того, що когось поховали заживо, — обмаль, легенди про людей, яких прийняли за мерців, були надзвичайно поширеними. Ймовірно, через них у минулому чимало людей страждали від фобії бути похованим заживо (тафофобія — з грецької “могила” і “страх”) .
Відомо, що боялися цього й науковець Альфред Нобель та філософ Артур Шопенгауер, а серед українців найвідомішою особою із такою фобією є, ймовірно, Микола Гоголь. Письменник просив знайомих не ховати його, аж поки не з’являться очевидні ознаки розкладання тіла.
"Щодо останньої хвороби і смерті Гоголя збереглися суперечливі дані, — розповідає Катерина Чернова, дослідниця життя класика. — Учасники ексгумації і перепоховання тіла письменника описували, що в труні з нез'ясованої причини бракувало... черепа покійного. Побутує версія, що його знищили через начебто наявність слідів поховання живцем. Утім це лише припущення. Ще однією загадкою є спогади художника Миколи Рамазанова, який знімав посмертну маску з Гоголя: мовляв, одне око Миколи Васильовича було напіврозплющене”.
До слова, у 1344 році Франческо Петрарку також ледь не поховали заживо. Поет спав 20 годин, а прокинувся від летаргічного сну в розпалі підготувань до його похорону. Після цього Петрарка прожив ще 30 років.
Але ні, це не проблема минулого
Здається, що сучасна медицина мала б вирішити проблему похованих заживо. Утім новини про такі випадки трапляються і в ХХІ столітті. Зокрема, у 2003 році ЗМІ писали про 79-річного італійця Роберто де Сімоне. Лікарі констатували смерть пацієнта, його доставили в морг, а коли все для церемонії похорону вже було готовим, Сімоне прокинувся і попросив води. А в 2011-му багатьох сколихнула новина про чоловіка, який прокинувся у морзі Сімферополя.
