На його рахунку — понад 500 музичних творів. Опера, балети, хори тощо. Однак чи не найбільше публіка полюбила романс “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”. З нагоди 115-ї річниці з дня народження Анатолія Кос-Анатольського, що відзначають 1 грудня, я поспілкувався з його вдовою.
— Пані Надіє, чи любив ваш чоловік святкувати свій день народження?
— Ні, не любив. І все обмежувалось святкуванням у родинному колі. Приходили найближчі: донька (від першого шлюбу. — Авт.), зять, онучка, котрі долучались до нас із двома синами. На тому — все... Щоправда, з нагоди круглих дат у філармонії могли влаштувати урочистий концерт, на якому вітали Анатолія Йосиповича... А так, кажу, день народження відзначати не було прийнято.
— Чи можна назвати Кос-Анатольського трудоголіком?
— Так. Він працював до третьої-четвертої години ранку. А вже о сьомій вставав, бо на пів дев’ятої вирушав до консерваторії на лекцію чи до десятирічки. Був дуже обов’язковою і дисциплінованою людиною. Я запитувала: “Анатоль, коли ти прийдеш додому?” — “Коли скінчу, тоді прийду...” Повертався з роботи, обідав, читав улюблену газету (це була “Жичє Варшави”), трохи дрімав і починав працювати.
Потім, написавши щось нове, кликав мене: “Послухай”. Мені ж хотілося йти відпочивати, бо за день було стільки домашніх справ. Тому я, дивлячись на годинник, казала: “Все дуже добре. Давай завершувати...” Я дивувалася його працьовитості. Попри тяжкий стан здоров’я, він цілу ніч міг не спати, бо в нього були проблеми із серцем. Не міг лежати, тому сидів у кріслі. А пізніше вставав, приймав душ, снідав і йшов до роботи.
— Рояль, за яким працював маестро, зберігся?
— Так, той фортеп’ян, який купили ще під час Другої світової війни, донині в хаті. Час до часу запрошую піаністів — тих, хто хоче відвідати кабінет композитора, — вони приходять і грають. Тож усе функціонує... Та й кімната залишилась такою, як за життя Анатолія Йосиповича.
— Цікаво, яка історія появи пісні “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”?
— Вона була написана ще до нашої зустрічі. Ми ж познайомилися у 1964 році, а одружилися у 1967-му. (Різниця у віці подружжя становила 36 літ. — Авт.). Знаю, що до чергового ювілею Івана Франка всі щось писали на його вірші. Анатолій Йосипович — також. Причому той романс народився швидко. Спочатку визріла думка, внутрішнє чуття, а потім він сів і поклав усе на ноти. До слова, цей поетичний твір Франка був для композитора дуже й дуже близький, адже він належав до людей романтичного характеру.
— Які ще риси ви виділили б?
— Анатолій Йосипович був галантний, привітний та легкий у спілкуванні. Знав, як поводитись у товаристві: як вклонитися і як відкланятися. Завжди при вітанні знімав капелюха... І нічого дивного, оскільки походив з дуже інтелігентної родини.
— На початку нашої розмови ви згадали про двох синів. Яким ваш чоловік був батьком?
— Прекрасним. Вони тільки й чекали, що відчиняться двері й прийде татко. Тоді вже від нього не відступали. Доводилося іноді казати: “Ідіть трохи до мами, на кухню, бо я маю роботу”. І один, і другий вчилися у музичній школі. Дуже любили займатися з батьком, бо він їм показав — і все. Можна було йти копати м’яч. Бувало, кажу: “Хлопці нот не знають!”, на що лунало: “Нічого, ще навчаться...” Коли Анатолія Йосиповича не стало, їм було 10 і 13 років.
— На YouTube можна знайти архівні кадри, як Кос-Анатольський гуляє містом...
— То вже останні дні його життя. Документальний фільм знімали восени 1983 року. Він робив добру міну, навіть усміхався, а між тим пив ліки. (Після паузи додає). Знаєте, у травні 1978-го Анатолій Йосипович мав інфаркт. І після того вже ніколи до здоров’я не повернувся. Він догоряв, як та свічка — так потрошки, потрошки, потрошки.
Двічі-тричі на рік — весною та восени, коли було загострення, його клали в лікарню. Щоразу висував умову: якщо я піду, тоді й він піде. І мене клали в будь-який відділ — де було місце, аби лише перебувала з ним... Проте Анатолій Йосипович, хоч і важко хворий, ніколи не скаржився. Якось уночі чую, що стогне. Коли ж потім згадала про це, каже: “Такого не було — тобі наснилося”. Тобто не хотів, щоб я зайвий раз переймалася.
— Пані Надіє, чи пам’ятають про свого уславленого земляка на його малій батьківщині — у Коломиї?
— От 29 листопада їду на фестиваль імені Кос-Анатольського, що проходитиме тридцять восьмий раз. Знаєте, були майдани, ковід, тепер війна, але щороку коломияни вшановують Анатолія Йосиповича. Поїду туди знову, хоч мені тепер не дуже легко, бо зламала ногу в стегні. Але дуже просять. Ну якось, може, з Божою поміччю...
Взагалі для мене листопадові дні — це дуже непросто. Хоча відтоді, як Анатолій Йосипович помер, минуло понад сорок років (композитора не стало 30 листопада 1983 року. — Авт.), я досі все пам’ятаю. Вже хотіла би забути, бо не маю тих літ, що мала, але... Воно не забувається. Приходять спогади, навіюючи таку тугу, що я просто не можу говорити.
