...Світло згасло, на екрані засвітилось: "Звенигора". Перед очима схвильованих глядачів замайоріли кадри чорно-білого фільму, пише Експрес-онлайн. Німого, подекуди з текстовими вставками. Дванадцять епізодів тривалістю у півтори години перенесли усіх присутніх через віки – починаючи від скіфів та варягів, через Гайдамаччину, Першу світову війну і до сучасного світу.
Головний герой Довженкової історії – сивий дід, що розповідає своєму онукові про давно захований скарб під Звенигорою. Усе в цій історії – алегоричне. Дід – невмирущий, як і народ, символічним є і шукання скарбу. Олександр Довженко у своїй кіноісторії зумів вміло поєднати історичну ретроспективу з сучасною – на екрані він втілив це за допомогою прийомів напливу та подвійних експозицій.
Сценарій фільму написали Юрко Тютюнник (під псевдо Юртик) та Майк Йогансен, згодом обоє стали жертвами репресій.
"Олександр Довженко писав у "Щоденнику", що переробив сценарій на 90 відсотків, – каже Експрес-онлайн Лариса Брюховецька, український кінознавець, член Правління Національної спілки кінематографістів України. – Згодом імена інших сценаристів, на їхню вимогу, прибрали з титрів.
Фільм зняли дуже швидко – за сто днів. Як писав сам Довженко, "картину я не зробив, а проспівав, як птах". У жовтні 1927 року "Звенигора" була готовою. Саме тоді до Києва приїхав французький критик Леон Муссінак, який готував статтю про кіно в Радянському Союзі. Він високо оцінив Довженкову роботу, написавши: "Фільм скомпоновано стисло, його гарно збудовано й подано. В особі Довженка ви маєте молодого талановитого режисера, що позбавлений забобонів, зв’язаних із театральними виставами, вміє кінематографічно думати й будувати свій твір". Повернувшись додому, до Парижа, Муссінак показав стрічку культурним та громадським діячам.
"Звенигора" також шокувала кіномитця Сергія Ейзенштейна, який відразу зарахував Довженка до сонму класиків радянського кіно. Особливо режисера вразив один з історичних епізодів – "Ось із якихось подвійних експозицій випливають гострогруді човни..." Знімали цей епізод на Одеській кінофабриці".
"Одного вечора знімали експозицію казкового човна, що зникає. Техніку зйомки було задумано так: на човен, який стояв на землі у темряві, падали світлові плями, а оператор знімав його з майданчика чотирьох-п’яти метрів заввишки”, – так про це згадує асистент режисера Лазар Бодик.
Кінорежисер Євген Деслав (справжнє прізвище – Слабченко) писав, що "Звенигора" відкрила шлях українським фільмам за кордон.
Натомість український глядач картину не сприйняв. Згодом сам Олександр Довженко визнав: вона була "надто складна для сприйняття". Митець писав: "Фільм із 3–4 акторами, фільм, де всі події розвиваються в одній кімнаті й майже в один день – чи не останній крик моди. Що ж мені скаже глядач, побачивши, як я пропущу перед його очима на 2000 метрів плівки ціле тисячоліття? Та ще й без "інтриги", без кохання..."
"Журнал "Кіно" надрукував відгук від одного з глядачів, який сказав, що "Звенигора" – щось незрозуміле, – каже Лариса Брюховецька. – На це Довженко відповів: "Якщо тобі, глядачу, щось незрозуміле, то, можливо, причина в тобі?"
Згодом кіно навіть охрестили стрічкою з буржуазно-націоналістичними впливами – мовляв, сценарій для неї писав колишній петлюрівець Тютюнник, тож помилок не уникнути.
Проте, внесок Довженкової "Звенигори" у кінематограф важко переоцінити.