Отамани, що воювали на боці армії УНР, перестали підкорятись центральному командуванню, взялись захоплювати під свій контроль території, а частина з них переходила на бік ворога. Чому так трапилося?
Говоримо про це з кандидатами історичних наук Юрієм Митрофаненком і Владиславом Резніковим.
— Пригадайте, як виникла отаманщина?
В. Резніков:
— Вона зародилася на межі 1918 — 1919 років під час протистояння гетьмана Павла Скоропадського з військами Директорії та різними повстанськими загонами.
Перемога над Скоропадським, за участю величезної кількості повстанських формувань, створила у Симона Петлюри, що очолював Директорію, ілюзію, начебто регулярна армія — це пережиток, що кадрових офіцерів-керівників завиграшки можуть замінити прості “хлопці з народу”.
Тож, на вищому державному рівні почалася так звана отаманізація війська — “батьки-командири” отримували значні кошти на свої загони, посади в армії та навіть більше — право вирішувати адміністративні та судові питання на відповідній території.
Так харизматичні лідери-отамани стали фактичними керівниками підконтрольних їм регіонів. Отаманщина як явище не оминула жодної з губерній тогочасної УНР.
— Скільки було отаманів?
Ю. Митрофаненко:
— У книзі про отаманщину я описую 35-х, оперуючи згадками про них в офіційних документах, проте їх було значно більше. Хтось мав кількасот бійців, а в інших, наприклад, в отамана Григор’єва, було 15 тисяч.
— Якою на практиці виявилась отаманщина?
В. Резніков:
— В умовах агресії та розгортання бойових дій із регулярними арміями такі загони не стали опорою українського уряду: фронт не тримали, діяли винятково у своїх власних інтересах, часто приєднуючись до більш сильного гравця у регіоні (переважно до більшовиків).
Ю. Митрофаненко:
— Як наслідок — Директорія майже не мала регулярних військ, а повстанські загони не дали їй жодного шансу — у грудні УНР встановлює владу, а вже в середині січня виникла проблема з виконанням наказів з боку повстанських ватажків. Тож у 1919 році з’являється термін “отаманщина” — у документах і на шпальтах тогочасної преси.
— Скільки отаманів виступало проти влади? Як вони це робили?
— Таких були десятки, але не всі. Наприклад, на території Холодного Яру діяв отаман Василь Чучупак — це справжній повстанець. А от його сусід, Свирид Коцур, перейшов на бік більшовиків, вів військові дії проти армії УНР, виступав проти земляків-холодноярців.
— Який вигляд мав типовий отаман, якими рисами був наділений?
— Отаман — людина амбітна, свавільна. Серед представників були колишні вчителі, юристи, службовці. Майже всі мали військовий досвід, зазвичай часів Першої світової. Отаман вимагав від своїх підлеглих найвищої дисципліни, але сам не виконував накази згори.
Якщо УНР намагалася втрутитись і міняла керівника, то підлеглі вважали це порушенням козацького звичаю і відмовлялись воювати, казали: знімаємось з фронту, якщо не вернете командира. По суті, створювалися невеликі приватні армії. А зміна політичних настроїв ватажка означала зміну настроїв його війська.
Наприклад, Никифор Григор’єв у січні 1919-го воював за УНР, у лютому-квітні — на боці більшовиків, а в травні піднімає проти “червоних” повстання. Спрогнозувати поведінку таких отаманів було вкрай важко.
— Чи був якийсь кодекс серед бійців, якими керували отамани?
— Повстанці, які підтримували отаманів, по-своєму були патріотичними. Вони прагнули незалежної України. Проте ті їхні командири, які відмовлялися виконувати накази керівництва держави, дбали лише про власні інтереси.
У військовій частині могли бути свої присяга і право — як-от в отамана Юхима Божка. Однак вони часом суперечили присязі та законам УНР.
— Як Директорія УНР намагалась приборкати отаманщину?
— УНР боролася фінансово: отаманам перестали видавати гроші, а також зброю, набої. Їх заарештовували, судили, проте повністю подолати явище таки не змогли. Отамани не вважали, що вони мають виконувати накази: мовляв, це не регулярне військо, а добровольці. Зрештою, отаманщина призвела до ліквідації регулярного війська, грабунку скарбниці й переходу частини отаманів на бік більшовиків.
До слова, аби запобігти отаманщині, згодом УПА вже була створена як централізована армія. Цей урок історії врахували і в 2014-му, коли в Україні об’єднали добровольчі батальйони.
