Цей табір, площею 200 квадратних кілометрів, запрацював 6 червня 1923 року на Соловецьких островах (архіпелаг належить Російській Федерації). Дослідники досі не знають точного числа загиблих там, але навіть приблизні цифри жахають — 30 тисяч осіб.
“Соловецький табір був створений на місці Спасо-Преображенського монастиря святих Зосими й Саватія, — розповідає кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” Олександра Несп’як. — Монахів-аскетів, які проживали там, радянська влада знищила. Масштаби концтабору з часу створення зростали шаленими темпами: якщо 1923 року в ньому перебувало 3049 в’язнів, то на 1 січня 1931 року кількість їх уже перевищувала 71 тисячу”.
— Чому людей туди так масово засилали?
— СРСР розглядав Соловецький табір насамперед як економічне підприємство. Полонені виконували тяжкі лісозаготівельні роботи, працювали у цегельні та ливарні, прокладали залізниці. А одним із головних завдань, до якого залучали, зокрема, тисячі ув’язнених там українців, було будівництво Біломорсько- Балтійського каналу, протяжність якого становила понад 220 кілометрів. Він містив 128 гідроспоруд, зокрема 19 шлюзів, 13 гребель, 41 дамбу та 13 водоспусків, які в’язні будували вручну.
— Будівництво каналу стало гордістю першої радянської п’ятирічки (1928 — 1932), але водночас забрало життя понад 50 тисяч людей, серед них — 30 тисяч українців, — додає науковий співробітник Національної бібліотеки України імені В. Вернадського Ігор Перенесієнко. — Зокрема, до будівництва Біломорсько-Балтійського каналу долучався київський історик та мистецтвознавець Федір Ернст, якого туди заслали через німецьке походження та публічний виступ проти знищення Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Також два роки на Біломорканалі відбув син видатного українського художника Георгія Нарбута — Данило, родичі історика і науковця Агатангела Кримського та відомий кубанський бандурист Іван Гаврик.
Додам, що, за підрахунками дослідників, іноді за добу на будівництві помирало близько 700 осіб. Адже в’язні вручну пробивали понад 30 кілометрів шляху через гранітні скелі. Крім того, кожен з них мав щодня зрубати й очистити десять дерев, долучитися до створення нових бараків і тюрем, обробити продукти морських промислів.
За підрахунками дослідників, іноді за добу на будівництві помирало близько 700 осіб.
Та й клімат на Соловках суворий. Взимку морози доходять до 45 градусів з Цельсієм, дмуть сильні вітри. А влітку повітря дуже вологе. Усе це провокувало різні хвороби у в’язнів.
— Якою була структура Соловецького табору?
— Він був поділений на шість відділень. Більшість в’язнів жили у першому. У другому перебували ті, хто працював на лісозаготівлі та торфорозробці. У третьому жили в’язні, які загалом втратили працездатність. У
п’ятому — тимчасово хворі. А в четвертому та шостому були штрафні ізолятори.
Табір охороняв Соловецький полк чисельністю 200 — 250 осіб, який мав катери і навіть літак. Більшість спроб втечі з островів закінчувалася невдачею. А єдиним місцем, звідки в’язні могли врятуватися, був Кемський пересильний пункт, який розташовувався на материковій частині. Саме звідти четверо в’язнів через ліс пробралися аж до кордону з Фінляндією, де їх зустрів генерал Карл Густав Маннергейм і допоміг перебратися до Риги.
— Які методи покарання застосовували на Соловках?
— За невиконання норми голих в’язнів узимку в 20-градусний мороз відправляли до лазні за два кілометри від бараків, а влітку ставили на “комарики”: прив’язували у лісі, і над людьми роїлися комарі. Також видавали гнилу їжу, скоротивши її обсяг на понад половину, відмовляли у медичній допомозі, а для психологічного тиску показували ями з мертвими людьми — їх на Соловках ніколи не засипали землею.
За відмову працювати чи порушення дисципліни в’язнів відправляли до штрафного ізолятора — на Секірну гору, звідки живими майже ніколи не поверталися. Зрештою, дуже часто наглядачі просто розстрілювали в’язнів за будь-який непослух.
— Хто з українських відомих діячів загинув на Соловках?
О. Несп’як:
— Перший масовий розстріл в’язнів табору відбувся 27 жовтня — 4 листопада 1937 року. Його ініціювало Управління НКВС у Ленінградській області. Тоді в урочищі Сандармох було страчено 1111 в’язнів. Серед них — 300 українців. Зокрема, засновник та режисер театру “Березіль” Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Микола Зеров, Микола Вороний, Мирослав Ірчан, прозаїк і перекладач Валер’ян Підмогильний, історик Сергій Грушевський, географ Степан Рудницький, журналіст та правник Олександр Бадан-Яворенко, прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, міністр УНР Антін Крушельницький.
Таких масових розстрілів було ще два, втім деталей про них не збереглося. Знаємо, що останню групу соловчан-в’язнів було розстріляно 14 лютого 1938 року, коли загальна кількість жертв сягнула 30 тисяч. Дослідники переконують, що серед загиблих кожен четвертий був українець або з України. Зокрема, видатний вчений, який заснував Гідрометцентр, Олексій Вангенгейм, та письменник-авангардист Григорій Вакар.
— Що нині на місці концтабору?
— Музей “Соловецкие лагеря особого назначения”. До речі, делегація з України ще на початку 2000-х встановила у пам’ять про загиблих там дерев’яний хрест — він стоїть неподалік бухти Благополуччя Великого Соловецького острова.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю зі вдовою Мирослава Скорика