Цього тижня виповнився рівно рік, як не стало уславленого українського композитора. Хоч маестро був поважного віку (мав 81 рік), його смерть шокувала багатьох. Що вже казати про рідних...
— Мені досі важко говорити про Мирослава, — зазначає Адріана Скорик, вдова народного артиста України. — Це була надзвичайна постать, смію вас запевнити. І кажу так не тому, що йдеться про мого чоловіка... Знаєте, я була надзвичайно щаслива з ним!
— А різниця у віці не давалася взнаки?
— Ніколи. Мирослав завжди був молодий духом, тож я не відчувала якоїсь різниці у віці. Ті грані просто стерлися. Це справді так. Зрештою, ніщо не зобов’язувало нас одружуватися, але ми все ж стали подружжям. Знаєте, це було якось дуже швидко, але я про це ніколи не шкодувала... Потім чоловік часто казав: “Ти можеш бути незадоволеною, але я все одно ніколи нікуди від тебе не піду”. (Сміється).
— Скажіть, він багато працював?
— Так. У нього була органічна потреба писати музику. Нерідко — у нічний час. Незважаючи на втому, адже вдень могли відбуватися лекції, семінари, концерти, записи чи якась громадська робота. Це завжди була копітка праця, якщо не сказати титанічна. Мирослав не раз казав, що муза — це лише мить, а далі треба гарувати...
Він не був примхливий: мовляв, усі вдома мають ходити навшпиньки. Ні, такого ніколи не було. Він спокійно собі працював. Хоч ми розуміли, що поруч не просто член нашої родини, мій чоловік, а видатний композитор, і дуже цінували це. Проте ніякої “дискримінації” не спостерігалося. Мирослав ніколи не казав: “Сидіть там тихо!” (Сміється).
— А які зацікавлення мав поза музикою?
— Гриби. Найчастіше збирав їх у Карпатах, які страшенно любив, але й за кордоном знаходив час на своє хобі. Добре орієнтувався в усьому, адже мав у бібліотеці різні енциклопедії. Іноді йому казали, що ось такий вид не можна вживати, але Мирослав знав, що насправді ті гриби їстівні...
Іноді проходив у лісі 15 кілометрів в один бік, а потім ще стільки ж — в інший. Тому вважав — це найкращий спорт.
Іноді проходив у лісі 15 кілометрів в один бік, а потім ще стільки ж — в інший.
— Проте і спорт був не чужим Мирославу Скорику, чи не так?
— У молодості він дуже любив сплавлятися на байдарках — Дніпром чи Десною. Це теж було його великим захопленням... А ще — чудово грав у шахи. Одного разу навіть виграв в Австралії турнір. Не надто високого рівня, але... Він справді любив посидіти за шахівницею. У Мирослава поєднувалося математичне і мистецьке начало. Одне слово, він був дуже талановитою та різнобічною людиною.
— А який мав характер?
— Був вродженим інтелігентом. Ніколи не дозволяв собі кричати чи з кимось сваритися. Може, щось там у душі й було (життя є життя), але завжди старався втримати це в собі або подавати дозовано... Був дуже доступний (до нього стільки людей телефонувало!) та відкритий. Багатьом допомагав: кому — порадою, кому — грішми. Хоч не належав до мільйонерів. Був людиною аскетичною. Не потребував, так би мовити, високих матеріальних благ. Цінував те, що мав, і на якісь пропозиції відповідав: “Ну що ви, мені це, мабуть, не потрібне...” А ще — ніколи не був озлоблений. Ні на кого. Попри те, що пережив і важкі часи (маю на увазі заслання родини в Сибір)... Та все ж через усе життя проніс віру в добро й світло.
Був вродженим інтелігентом. Ніколи не дозволяв собі кричати чи з кимось сваритися.
— Перепрошую, коли він занедужав?
— Недуга наздогнала його в останні десять місяців життя. Проте Мирослав успішно проходив лікування, з чудовими результатами й чудовими перспективами. І лише останні два тижні він був важко хворий...
Наші лікарі дуже боролися, за що я уклінно їм вдячна. До речі, в передостанній день мені дозволили прийти в реанімацію та поспілкуватися з Мирославом.
Я тримала його за руку й розмовляла. Свято вірю, що він мене чув тоді. (Плаче). Дивлюсь, лікар через скло показує: давайте ще! Це вже потім мені пояснили: “Коли ви почали говорити, показники на датчиках стали підніматися”.
Власне, медики сподівалися, що той поштовх допоможе вискочити. Два дні справді було певне покращення, але потім стався колапс.
— Аріадно Ярославівно, ваш чоловік ще встиг щось написати наостанок?
— За півтора місяця до свого відходу він написав твір, який називався “Я з тобою”... Нині ця партитура лежить на робочому столі Мирослава Михайловича, де все залишилося так, як у його останній робочий день удома. Не смію нічого тут торкатися, щось переставляти, бо мені це дуже важко. (Плаче). Іноді підходжу до стола, читаю ту фразу — “Я з тобою” — і стає трошки легше.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Кшиштофом Зануссі
