У 1940 — 1950-х роках тисячі жінок із Західної України були засуджені на довгі роки ув’язнення за співпрацю з націоналістичним підпіллям. Чимало з них опинилися у неволі вагітними або з немовлятами на руках.
— У спогадах учасниць ОУН та УПА дуже часто можна знайти свідчення про материнство, — розповідає докторка історичних наук, завідувачка відділу соціальної антропології, провідна наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України Оксана Кісь. — Вони зазвичай оминають обставини зачаття чи бажаність вагітності, але докладно розповідають про труднощі, які їм довелося пережити. Дехто з них народжував у криївках, хтось — у будинках чужих людей, прихильних до діячів підпілля.
Особливо важко було жінкам, які діяли в бойових підрозділах УПА, адже через вагітність суттєво знижувалася їхня мобільність. Часто майбутніх матерів виводили з підпілля, створюючи їм образ матерів- одиначок або спонукаючи до фіктивного шлюбу.
Наприклад, провідниця ОУН Дарія Ребет через декілька місяців після пологів у 1942-му в домі свого дядька була змушена залишити дитину під опікою родичів. Згодом сина передали до сиротинця при монастирі. Лише навесні 1944 року Дарії вдалося таємно зі сином виїхати за кордон. Її спогади — про біль з розлученою дитиною, яку вона періодично навідувала, але навіть не сміла зізнатися, що вона її мама. Адже каральні органи робили засідки в помешканнях жінок, які навідувалися додому. Тоді дитиною шантажували під час допитів, вимагаючи свідчень проти побратимів у підпіллі.
— Чимало повстанок вагітними потрапляли до ГУЛАГів. Які умови для них там були?
— Жіночі спогади про досвід материнства в неволі розкривають негуманне ставлення радянського режиму не лише до засуджених жінок, але й до немовлят.
Очевидиця Текля Бекар, яка народила сина в ув’язненні, під час слідства пригадувала: “У камері було 9 таких “щасливиць”, як я, — молодих матерів, які народили. Вони мені допомагали, чим могли. Я зняла з себе сорочку і єдину блузку, порвала їх на пеленки. Одна з камерних подруг дала мені сорочку, інша — сукенку. Найгірше було те, що на мене, жінку після родів, і немовля, яке треба було купати, видавали на добу літр води...”
Я зняла з себе сорочку і єдину блузку, порвала їх на пеленки.
У слідчій тюрмі умови зазвичай були ще гірші. Очевидиця Анна Гошко-Кіт розповідала: “Вже минуло п’ять місяців, як я з дитиною у тюрмі. Ріс мій синочок без свіжого повітря, сонця, молока (жінка втратила його. — Авт). Пелюшки з роздертої надвоє сорочки сушу на своєму тілі. Дитину мию над “парашею”, жінки поливають водою. Мені сказали, що оскільки син грудного віку, то йому пайок не потрібен. Тож Богданчик їв зі мною все, що отримувала: тюремну баланду, зупу, борщ чи кашу”.
Що цікаво, бувало таке, що матері ділились молоком з іншими. Очевидиця Наталія Костенко пригадувала: “Молока в мене — хоч залийся, а син не бере груди. Я годувала дівчинку однієї львів’янки, Іванки Міськів. У неї молоко зникло. Чужу дитину годую, а мій кричить від голоду. Вона мені давала білі сухарі. Ото націджу молока з грудей, розмочу сухарі — Ігор з ложечки поїсть трішки”.
— Що було з дітьми, народженими в ГУЛАГу, коли вони підростали?
— Тих малюків, які вижили під час етапу чи в табірних яслах, у дворічному віці остаточно відбирали в матерів. Залежно від обставин, інколи таку дитину могли забрати на виховання родичі невільниці, або, що траплялося частіше, дітей “ворогів народу” скеровували до державних дитбудинків, де їм давали нове прізвище, і слід такої дитини міг бути втраченим назавжди. Звичайно, прощання з дітьми у спогадах завжди виглядало трагічно. Очевидиця Анна Гошко-Кіт залишила згадку про один із таких моментів: “Жінкам дозволяли віднести свою дитину на вахту, а там з їхніх рук її буквально виривали. Матері плакали, кричали, вили, як вовчиці, кусали руки...”
Очевидиця Наталія Костенко саме так втратила свого сина і лише через багато років відшукала й повернула його. Вона писала: “Стали його в мене з рук забирати, а він за мою шию чіпляється та кричить: “Мама, мама!” Я його тримаю і не віддаю. Ну, звичайно, принесли наручники, закували мене й потягли силоміць. Ігор у наглядача з рук виривається, кричить. Я й не згадаю, як мене на етап відправили, можна сказати, була непритомна”.
— Як матері намагалися підтримувати зв’язок з дітьми, якщо була така можливість?
— Наприклад, син яскравої постаті підпілля Катерини Зарицької під час 25-річного ув’язнення матері був під опікою її батьків. Жінка постійно листувалася з ним та була в курсі всіх його справ, а тому коли вийшла на волю, то син мав до неї сильні почуття. Проте далеко не в усіх історії возз’єднання завершувалися щасливо: часто діти зрікалися матерів, не пробачивши своє вимушене сирітство.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії учасників партизанського руху, які розповідають про свою минулу боротьбу й теперішні мрії
