Династія катів Дайблерів

Історія знає чимало прикладів знаменитих трудових династій. Та поряд із родинами гірників, ремісників, банкірів чи воїнів були й інші, про “сімейні справи” яких не заведено писати у позитивних тонах.

Серед них й династії... катів, представники яких упродовж багатьох десятиріч виконували смертні вироки над засудженими до страти.

Одну із таких династій створили члени французької родини Дайблерів. В її складі почергово було аж п’ять екзекуторів. Познайоммося з ними ближче.

Жозеф Дайблер

Походження французької родини Дайб­лерів сягає часів часів Наполеона I, коли мешканець одного з німецьких міст Йозеф Антон Дайблер, зустрівши чарівну француженку на ім’я Маргаріт Боєр, вирішив перебратися Франції.

Подружжя оселилося в місті Айн, де мало невелику таверну. Їхнє життя було спокійним і розміреним доти, доки Йозеф Дайблер, який на той час змінив своє ім’я на Жозеф, не познайомився з дуже особливим клієнтом. Це був Клод Кретьєн, екзекутор, або по-простому кат Ліона, котрий запропонував Дайблеру стати його помічником.

Жозеф погодився. За однією з версій, тому, що серед його предків уже були виконавці смертних вироків — Ганс і Міхаель Дайблери були катами в Аугсбурзі в XV — XVII століттях. Після двох років служби Кретьєн порадив Дайблера катові Діжону Луї Деморесту, який шукав помічника. Саме в цьому місті 12 лютого 1823-го у Жозефа і Марго народився син, якого назвали Луї-Антуан-Станіслас.

Тим часом Жозеф Дайблер став таким собі “мандрівним екзекутором” — він проводив страти в Сенті, Евре, Гепі, 1836 року його призначають головним катом у Сен-Флурі, а 1853-го — у Ренні.

Луї Дайблер

Кар’єра зачинателя катівської династії тривала до 1863 року, коли Жозефа замінив на посаді його 40-річний син Луї Дайблер. (На той час Дайблеру-старшому було 70 років. 1874-го він помер у Ренні у своєму будинку).

Щоправда, спочатку Луї був столяром, однак згодом пішов шляхом свого батька. У 1850-х він був помічником ката в Алжирі, одружившись там з донькою свого керівника Зоєю Рассене.

У 1861 році після народження доньки він повернувся в Ренн, змінивши через два роки на посаді свого батька. Того ж року народився син Луї і внук Жозефа маленький Анатоль-Жозеф-Франсуа. 15 травня 1879 року Луї змінив Ніколя Рошана посаді головного екзекутора Парижу.

Того року роботи в нього було мало — він стяв на гільйотині голови всього трьом особам. Причому першу голову відрубав через чотири дні після вступу на нову посаду. Парижани швидко сформували свою думку про нового ката: занадто повільний і незграбний порівняно з попередником. Особливо важко Луї Дайблеру давалися засуджені, котрі відмовлялися покірно йти на смерть і чинили фізичний опір. У таких випадках катові доводилося використовувати свою силу, причому не завжди ефективно, що не подобалося глядачам.

Серед тих, кого він стратив, був жорстокий убивця двох людей Віктор Прево. 19 січня 1880-го йому було стято голову на столичній площі Рокетт.

Почалася рутина — періоди, коли страт не було, чергувалися з періодами, коли “роботи” у ката було багато. 31 березня 1882 року у Версалі Луї Дайб­лер готував процедуру страти П’єра Ланцу, котрий в Ельзасі вбив своїх батьків. У цьому екзекуторові допомагав його 19-річний син Анатоль. Він уперше був присутній на страті.

Нерідко Луї запрошували позбавити життя людей, засуджених в інших містах Франції. Він стинав голови у Рейм­сі, Монбрізоні, Тюлі, Сен-П’єр-ле-Кале, Байє, Сен-Омері. Три голови стято в 1883 році, п’ять — у 1884-му, наступного року — аж 12. Після цього кількість страт, що їх провів Луї Дайблер, була більш-менш стабільна: по дев’ять осіб у 1886, 1887 і 1888 роках, сім — у 1889-му, вісім — у 1890-му.

Восени 1890 року помер один із помічників Луї. Тож Анатоль дістав змогу повернутися до Франції і приєднатися до “команди” свого батька, що він і зробив. 1 листопада 1890 року його призначили помічником другого класу, а 3 лютого він здійснив 19-ту страту в своїй кар’єрі в Парижі, перед в’язницею Рокетт.

Екзекуторові постійно здавалося, що на його руках є кров, і він раз у раз намагався змити ці невидимі червоні плями.

Батько і син разом виконають 78 страт. У 1894 році ревний католик Дайб­лер пережив болісні емоції, коли довелося скарати на горло священника-вбивцю, отця Брюно.

У 1897 році під час однієї екзекуції Луї бризнув струмінь крові в обличчя. Від психічного потрясіння в нього стався перший напад гемофобії. Йому постійно здавалося, що на його руках є кров, і він раз у раз судомно мив їх, щоб невидимі червоні плями зникли.

У грудні 1898 року Луї подав заяву про відставку. Його останньою стратою стало гільйотинування 31 грудня вбивці — сексуального маніяка Джозефа Вашера, на сумлінні якого було більш як 40 жертв. 2 січня 1899-го до дому Дайблерів надійшов лист із офіційним повідомленням про припинення повноважень Луї та підвищення Анатоля Дайблера до становища головного ката столиці Франції. 6 вересня 1904 року Луї Дайблер помер від раку горла. Похований на Булонському кладовищі. За час перебування на посаді ката він стратив 154 засуджених.

Анатоль-Жозеф-Франсуа Дайблер

Він народився 29 листопада 1863 року в Ренні й помер 2 лютого 1939-го в Парижі. Спочатку юнак зі знеохоченням ставився до ідеї батька зробити його спадкоємцем. Але в 1885 році, після військової служби, він пішов навчатися катівського “ремесла” в Алжир — до членів родини своєї матері, котрі були екзекуторами в цій країні.

Змінивши свого батька, він обіймав цю посаду 40 років. Його вважають одним із найвідоміших французьких катів і “найненависнішою людиною у Франції”.

На це є кілька причин. А. Дайблер практикував у той час, коли до публічності страт додалися ще телетрансляції та фотофіксація, а засоби масової інформації в подробицях переповідали перебіг страт.

Крім того, проти нього було більше упереджень, ніж проти американських чи англійських катів. Подейкували, що цей французький екзекутор мав лихе око, яке приносило смерть або нещастя тому, хто бачив його. Тому Дайблерові постійно загрожувала розправа натовпу, отож йому часто доводилося приховувати свою особу.

На той час його річна зарплата становила близько 6000 франків (1200 доларів у 1907 році та 36 000 доларів станом на 2022 рік), ще 8000 франків додатково платили за утримання гільйотини та 10 франків за кожен день, коли гільйотина працювала. Чистий річний дохід Дайблера становив близько 30 000 франків (6000 доларів у 1907 році та 180 000 доларів у 2022-му).

У своїй 54-річній кар’єрі він брав участь у страті 395 злочинців, причому як головний кат відповідальний за 299 екзекуцій.

Андре Обрехт

Племінник А. Дайблера і правнук Ж. Дайблера. Народився у Парижі 9 серпня 1899 року.

Про те, заробляє його дядько Анатоль Дайблер, Андре дізнався у 10 років, переглядаючи листівки про нього, котрі були видані серією у 1909-му. Після смерті сина, який прожив лише місяць після свого народження, Дайблер ставився до небожа по-батьківськи, Андре до кінця життя мав його за батька.

Андре приєднався до команди катів 4 квітня 1922-го, коли його призначили другим помічником. При цьому молодикові доводилося поєднувати цю роботу з іншою своєю спеціальністю — вдень він працював на фабриці робітником-верстатником. Другим помічником Обрехт прослужив до 1939 року — доти, доки не помер його дядько Анатоль Дайблер — серцевий напад наздогнав того на одній зі станцій метрополітену, коли він поспішав на чергову страту.

Після смерті Дайблера його вдові дісталися фінансові борги, і вона постаралася, щоб наступником її покійного чоловіка став Жюль-Анрі Дефурно, двоюрідний брат Обрехта. Сам Андре став першим помічником Дефурно.

На сторінках книжки кат постав цілком нормальною людиною, великим любителем жінок, “авторитетом” у своїй професії.

Втім, обидва родичі виявилися дуже конфліктними, у них весь час виникали сварки. Зокрема, Обрехт вважав Дефурно дуже повільним і неорганізованим. Тож у 1943-му після страти борців французького руху Опору Обрехт на декілька років залишив службу. Згодом повернувся на роботу, але незабаром брати знову сильно посварилися. 1951 року, після смерті Дефурно, Андре запропонував міністерству юстиції свої послуги головного ката. 13 листопада того ж року він обезголовив на гільйотині свою першу жертву. У Марселі він стратив убивцю поліцейського.

Час минав, і засуджених до страти ставало дедалі менше. На початку 1970-х Обрехт дізнався, що у нього хвороба Паркінсона. Хоча на той момент він і був слабкий здоров’ям, усе ж таки це не завадило йому обезголовити чотирьох засуджених убивць. 30 вересня 1976 року Андре Обрехт залишив службу, наступного дня його звання перейшло до племінника Марселя Шевальє, який був його помічником із 1958-го. Шевальє провів дві останні страти за допомогою гільйотини.

Обрехт помер 30 липня 1985 року в одній із лікарень Ніцци. Після його смерті журналістка Джин Кер, яка багато разів брала інтерв’ю в Андре, випустила книгу під назвою “Чорний щоденник ката”, що містить біографію і мемуари Обрехта. На сторінках книги екзекутор постає цілком нормальною людиною, великим любителем жінок, “авторитетом” у своїй професії, через яку, однак, він залишився самотнім.

У своїх спогадах Обрехт писав: “Кат — це те ремесло, яке не дозволяє людині не виконати те, що їй належить виконувати, навіть якщо в такі моменти людина, яка вбиває людину, перебуває у жаху від точного розуміння значення свого жесту, коли намагаєшся змусити себе думати: моя рука — не моя рука, вона лише рух, моя голова — не моя голова, вона — лише кориться цьому руху, і мотузка, яка утримує ніж гільйотини, в цей момент — порятунок істини. Як писав історик, кат і король становлять єдине ціле. Вони обидва гуртують суспільство”.