Олену Пчілку всі знають насамперед як маму видатної письменниці Лесі Українки. Та мало хто знає, що вона була передовою жінкою свого часу — першою науковицею, літераторкою, феміністкою, фольклористкою. Можливо, у своїй доньці вона втілила все те, що сама не встигла зробити в силу певних обставин.
Народилася Олена 17 (29 червня) 1849 року в Гадячі Полтавської губернії, у родині небагатого поміщика, дворянина Петра Якимовича Драгоманова. Походила зі славетного роду Драгоманових, відомого ще з часів Гетьманщини. Предки її були на дипломатичній службі в Богдана Хмельницького (“драгоман” означає перекладач). З розповідей про місця свого дитинства: “Була та гадяцька садиба на високій, крутій горі й спускалася до річки Псла. Під самим Гадячем впадає у Псел річка Грунь і разом з водами Псла оточує великий острів з кучерявими вербами, а поза островом розстеляється зелена долина, поки не замика її на обрію великий вічнозелений бір сосновий... Дивлячись з нашого вікна на все те поєднання гір, води і зеленощів, я завжди думала, що се чи не найкращий на всю Полтавщину краєвид, — а вона ж має так багато чудових куточків”.
Початкову освіту Ольга Косач отримала вдома, де їй прищепили любов до української мови та фольклору. “Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка й чого держався тодішній народний побут. А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити! Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля. Чи можна ж
було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?” — ділилася пізніше Олена Пчілка.
“Олена Пчілка сама кохалася в українському фольклорі, і в родинному житті її родини все було насичене ним”.
Коли помер батько, нею почав опікуватися брат, відомий письменник, публіцист Михайло Драгоманов. Саме він допоміг сестрі влаштуватися до Київського пансіону шляхетних дівчат. У Києві вона знайомиться з відомими людьми: Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком, Павлом Житецьким. А згодом з товаришем брата Михайла Петром Косачем.
Між Ольгою й на сім років старшим Петром зав’язується бурхливий роман. І вже 1868 року, через два роки після випуску дівчини з пансіону, вони одружуються та виїжджають до Звягеля на Житомирщині, де чоловік отримує місце голови з’їзду мирових посередників. Згодом у подружжя народжується син Михайло, а через два роки Лариса, яку ми всі знатимемо як Лесю. Всього у родині було шестеро дітей. Усі вони отримали грунтовне домашнє виховання, засноване на українських традиціях, знали багато іноземних мов.
Донька Ізидора пізніше напише: “Олена Пчілка сама кохалася в українському фольклорі, і в родинному житті її родини все насичене ним. Це замилування в українському народному мистецтві (піснею, орнаментом, різними українськими народними виробами, звичаями та ін.) перейшло від матері й до родин її дітей”.
Виникає запитання, чому письменниця обрала таке псевдо? Олена — бо так Ольгу повсякчас називали на Волині, а Пчілка, за однією з версій, — бо так лагідно кликав свою дружину-трудівницю Петро Косач, а за іншою — бо письменниця цікавилась пасічництвом і любила спостерігати за бджолами.
Нам це може здатись дивним, але спочатку Ольга Косач була відомішою за свою знамениту доньку. Її знали як публіцистку й перекладачку: вона адаптувала світову класику — від Овідія до Гюго, написала чимало літературно- критичних статей про Старицького, Гребінку, Лисенка. Проте Пчілка зробила все для того, щоб її діти здобули грунтовну освіту й виросли справжніми українцями. Вона вклала в них все, що знала сама, всю душу й серце. Зрештою, це дало свої плоди, й Україна отримала видатну поетесу.
Подейкують, що після народження Лесі Ольга Петрівна погано почувалася і, за порадою лікарів, поїхала на курорт. У цей час дитиною займався чоловік, який спеціально для цього взяв відпустку на службі. Пішов у такий собі “чоловічий декрет”.
Олена Пчілка кохалась у всьому українському. Вона перша зібрала й видала книгу “Українські узори” з 23 кольоровими замальовками писанок і вишивок. У передмові до книжки вона писала: “Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своїй давній, властивій їм, красі. Українські вишиванки придбали собі добру славу не тільки поза селами в наших краях, а й по чужих країнах — продаються у таких світових осередках, як Берлін, Париж, Лондон, або й в Америці”.
Крім того, письменниця записувала пісні, обряди, народні звичаї й найбільшу свою колекцію вона склала, мешкаючи з чоловіком і дітьми у Звягелі.
Олена Пчілка сміливо змінювала ошатні аристократичні сукні й пишні зачіски на народний український стрій з косою та вінком і так виходила не лише до гостей свого дому, а й у люди — у справах, на заходи, зустрічі, що в час русифікації та заборони всього українського було викликом.
У 1883 році Олена Пчілка публікує власні вірші та оповідання у львівському журналі “Зоря” — таким чином встановлює контакт з Іваном Франком (і завдяки цьому вже за декілька років він порадить Наталії Кобринській написати саме Олені Пчілці в справі видання альманаху жіночої літератури). Олена Пчілка разом з подругою Наталією Кобринською заснувала перший феміністичний альманах “Перший вінок”. Вона давала можливість видатним жінкам того часу — письменницям, активісткам — друкувати свої оповідання, маніфести, роздуми. В цьому альманасі Олена Пчілка публікувала й свої феміністичні оповідання.
За наступні роки, зайняті роботою над упорядкуванням та редагуванням “Першого вінка”, Олена Пчілка встигає видати в альманасі “Рада” свою першу поему “Козачка Олена”, а також підготувати до друку першу збірку власних поезій — “Думки-мережанки” (опублікована 1886 року). А власне в самому альманасі вміщено декілька її творів: програмний вірш “Перший вінок”, поема “Дебора. Біблейський образ”, яку вона присвятила доньці Лесі Українці, а також повість “Товаришки”.
1903-го на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському Олена Пчілка єдина з представників підросійської України виступила українською мовою.
Початок нового століття позначився для письменниці й важкими особистими втратами: 1903 року помирає син Михайло, 1909-го — чоловік Петро, а 1913-го — донька Лариса, Леся Українка. Цього ж року Олена Пчілка переїжджає до Гадяча, де створила дитячий любительський театр (п’єси для нього писала сама).
1903 року на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві Олена Пчілка єдина з представників підросійської України виступає українською мовою, порушуючи встановлену царською владою категоричну заборону. В 1905 році Олена Пчілка — серед чотирьох делегатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі на перемовинах з царським прем’єром графом Сергієм Вітте безрезультатно домагалася скасування багаторічної заборони на україномовний друк і шкільництво.
Знаковою подією для українського національного відродження і становлення вітчизняної журналістики стало видання часопису “Рідний край”. Перше число часопису вийшло 24 грудня 1905 року у видавництві Г. Маркевича. Першим редактором часопису був М. Дмитрієв, а з березня 1907 року — Олена Пчілка.
Після заборони видання полтавською владою Олена Пчілка перевела редакцію до Києва, де часопис виходив по 1914 рік, а впродовж 1915 — 1916 років — у Гадячі. Окрім того, що Ольга Петрівна була редакторкою часопису, на його шпальтах було опубліковано чимало її власних статей: культурологічних, літературознавчих, лінгвістичних. 1912 року в сьомому й восьмому числах “Рідного краю” Олена Пчілка оприлюднила історичну розвідку “Марія- Магдалена, мати гетьмана Мазепи”.
У 1914 році в номерах з I по VI у журналі вперше надрукували вже після смерті Лесі Українки її драматичну поему “Бояриня”. У 1906 — 1914 роках Олена Пчілка видавала журнал “Рідний край” з додатком “Молода Україна” (1908 — 1914).
“Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і живилась надією, що становище ж таки покращає; мабуть читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім’я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріально, і морально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити”, — писала Пчілка.
За антибільшовицькі виступи письменницю заарештували в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала до Могилева, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН членом-кореспондентом з 1925 року. Померла видатна діячка 4 жовтня 1930 року. Поховали Олену Пчілку в Києві на Байковому кладовищі поруч з донькою, чоловіком та сином.
Марія КОСТЕЦЬКА
