У самій Росії про цю війну згадують неохоче, хіба що возвеличують оборону Севастополя, який згодом усе одно впав, бо росіяни ганебно її програли, втративши Чорноморський військовий флот та всі укріплення на узбережжі.
В історичній літературі Кримську війну ще називають Східною або Російською, а за охопленою територією
вона може претендувати на світову, бо бойові дії точилися на Чорному, Балтійському, Білому морях, на Кавказі, Близькому Сході, у Тихому океані. Навіть у далекій Австралії був збудований форт Денісон для захисту від Росії, хоча бойові дії туди не докотилися.
Захист православних на Святій землі
Почалося все з того, що Росія вирішила боронити права православних на Святій землі, так, як тепер нібито захищає російськомовних в Україні. У 1852-му внаслідок суперечок між православними і католиками Османська влада передала ключі від храму Різдва Христового у Вифлеємі католицькому духовенству.
Тоді у лютому 1853 року російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова, який зажадав від султана Абдула-Меджида згоди на протекторат Російської імперії над 12 мільйонами православних жителів його імперії та права на доступ їх до Святої землі.
Султан видав фірман (указ), яким офіційно гарантував непорушність прав православних на Святій землі, тобто задовольнив лише одну вимогу, скориставшись підтримкою Великої Британії та Франції. 21 травня обурений Меншиков покинув Стамбул.
А безпосереднім приводом для війни стало захоплення російськими військами Молдови та Валахії — васальних князівств Османської імперії, що мало на меті здобуття контролю над торговельними шляхами по Дунаю.
1 червня 1853 року Петербург офіційно розірвав дипломатичні відносини зі Стамбулом, а 21 червня за наказом Миколи І 82-тисячний російський корпус під командуванням генерала Михайла Горчакова форсував річку Прут. Росія мріяла зробити Чорне море внутрішнім, захоплюючи Кавказ, Балкани і націлюючись на Босфор.
У відповідь на російське вторгнення представники Великої Британії, Франції, Королівства Пруссія та Австрійської імперії зібралися у Відні й прийняли Віденську ноту, начебто компромісну для всіх сторін, яка передбачала звернення до султана з вимогою дотримувати всіх попередніх угод щодо православного населення, та до Миколи І, який мав вивести війська з території Османської імперії. 27 вересня султан зажадав відходу російських військ за Прут. Імператор відмовився, і 4 жовтня Османська імперія оголосила Росії війну.
Воєнні дії розпочалися атакою 150-тисячної армії Омер-паші у гирлі Дунаю, яка виявилася невдалою. Спроба прориву в Тифліс через Боржомську ущелину теж зазнала невдачі.
18 листопада Чорноморський флот під командуванням адмірала Нахімова атакував османську ескадру в Синопській бухті. У результаті було пошкоджено майже всі кораблі та знищено 3/4 особового складу. Це була остання перемога Росії у Кримській війні.
Проти Росії — союз чотирьох держав
Ймовірно, якби Османська імперія залишилася сам на сам з Росією, то результат війни був би на користь агресора, але 4 січня 1854 року Велика Британія та Франція ввели свої ескадри в Чорне море й зажадали від Миколи І негайно вивести війська з Молдовського князівства та Валахії. Цар відповів відмовою. Відтак Британія та Франція офіційно оголосили Росії війну, до них приєдналося Сардинське королівство. Отож проти Росії виступила коаліція чотирьох держав.
Наприкінці липня 1854 року союзники зуміли вибити росіян з окупованих територій у гирлі Дунаю, підійшли до Одеси, місто не брали, але флот знищили. Наступною їхньою метою було знищення всього російського Чорноморського флоту, який складався із застарілих вітрильників.
Треба сказати, що на той час кораблі союзників уже мали двигуни, досконалішу вогнепальну зброю та телеграф, що прискорював обмін інформацією.
Російський флот відійшов і заховався у глибокій Севастопольській бухті, яка була добре укріплена з моря. Отож британо-франко-османська армія 1 вересня несподівано висадилася з кораблів в Євпаторії, в якій не було російського гарнізону, і суходолом вирушила в напрямку Севастополя, не захищеного з тилу. Біля Балаклави стали табором.
Балаклавська битва, що відбулася 13 жовтня 1854-го, була однією з найбільших баталій Кримської війни. Саме там був застосований захист від наступу росіян, який називають “тонкою червоною лінією”. Битва не дала вирішальних результатів: росіяни не змогли розгромити британський табір і перервати постачання військ, а союзники відмовилися від ідеї захоплення Севастополя штурмом і перейшли до облоги, яка тривала 349 діб.
Здача Севастополя означала б для Росії неминучу втрату Криму й перенесення бойових дій углиб імперії. Микола І вирішив штурмувати з моря Євпаторію, викинути звідти британо-французько-османський гарнізон, іти на Севастополь і вдарити неприятелеві у спину. 5 лютого 1855 року росіяни атакували війська союзників, але наступ захлинувся, після чого в Миколи І не залишалося жодної надії на перелом у війні.
Тим часом, щоб перервати комунікації Криму з материковою частиною, союзницька ескадра в травні 1855 року захопила Керч і зруйнувала Бердянськ, хазяйнувала на Азовському морі, заблокувавши всі порти.
За однією із версій, цар вийшов до війська без шинелі, застудився і помер від пневмонії, за іншою — аби уникнути ганьби від поразки, Микола І наказав особистому лікарю принести йому отруту — 18 лютого 1855 року імператора не стало. На російський трон сів 37-річний син Миколи І — Олександр ІІ.
Безпосереднім приводом для війни стало захоплення російськими військами Молдови та Валахії — васальних князівств Османської імперії.
22 травня союзники взяли стратегічно важливі Федюхині й Балаклавські висоти біля Севастополя, а 27 серпня заволоділи ключовим пунктом оборони міста — Малаховим курганом. Дальший спротив не мав сенсу. Росіяни затопили кораблі Чорноморського флоту в бухті й покинули Севастополь. Олександр ІІ попросив супротивників припинити бойові дії й сісти за стіл переговорів.
Учасники конфлікту, а також Австрія та Пруссія зібралися в Парижі на міжнародний конгрес. Голова російської делегації граф Олексій Орлов 30 березня 1856 року підписав капітуляцію Російської імперії.
Усі плани росіян провалилися
Війна закінчилася Паризьким миром 1856 року, що позбавив Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці на узбережжі. Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдовське князівство, Валахію та Південну Бессарабію. Російського імператора позбавили покровительства над християнами Османської імперії, замінивши його колективним патронатом усіх великих держав. План розширення впливу Російської імперії на Південь провалився.
Окремо варто сказати про долю кримських татар у цій війні. Російська влада планувала переселити їх у свої далекі губернії, щоб вони не перейшли на бік ворога. Наступ сил союзників завадив цьому. Проте кримських татар не оминули погроми, скоєні російськими військами. Побіжним наслідком Кримської війни стала нова хвиля еміграції кримських татар до Османської імперії, під час якої Крим покинуло близько 135,5 тисячі осіб.
А якою була участь українців у Кримській війні? По-перше, багато наших земляків воювали на боці Росії, бо імперська армія формувалася за територіальним принципом. У боях у Криму й безпосередньо в обороні Севастополя брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Розказують навіть, що підлеглі називали адмірала Нахімова на український манір — Нахіменком.
А по-друге, на боці союзних сил діяли військові підрозділи, сформовані із залишків задунайських козаків. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся створення регулярних козацьких підрозділів в османському війську.
23 січня 1854 року козаки склали присягу. З Константинополя привезли козакам знамена Запорізької Січі, а Садик-паша (ім’я Михайла Чайковського в Османській імперії) дістав від султана титул “міріан-паша” (кошовий отаман).
У лютому військо Садик-паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Та уряд Австрійської імперії став тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть надав йому титул “око, вухо і правиця престолу”.
Ось так поразка у Кримській війні надовго перебила апетити Російської імперії до панування у Чорноморському басейні. Сподіваємося, що така ж доля чекає наших ворогів, які теперішню війну теж почали з окупації Криму.
Настя ГОРЛИЦЯ
