Його не стало рівно шістдесят років тому. Нащадок аристократів, майстер поетичного слова, знавець польської та французької літератур, великий життєлюб... Доля відміряла Максимові Рильському не надто багато літ, але дуже насичених подіями.
...У кабінеті класика в його київському будинку завжди стояла “димова завіса”. Господар був затятим курцем. Смалив сигарети одну за одною. З фільтром тоді ще не випускали, тому користувався мундштуком. За запахом тютюну домашні могли зрозуміти — Максим Тадейович у себе чи кудись вийшов.
Зазвичай він прокидався дуже рано та вирушав на прогулянку. Або на самоті, або з домашніми улюбленцями — iрландськими сетерами. А повернувшись, брався до роботи. Трудився години до дев’ятої-десятої. У цей час рідні знали, що не можна шуміти. Потім поет їхав кудись у справах: як не до Верховної Ради (він був депутатом), то в Інститут мистецтвознавства, який очолював, або ж у видавництво...
Максим Рильський, який дебютував у п’ятнадцять років, був дуже плідним автором. Залишив по собі більш як три десятки збірок — від “На білих островах” до “В затінку жайворонка”. Щось із тих творів було, звичайно, даниною тодішньому режиму (це якщо говорити коректно), але чимало все ж витримало випробування часом.
“Безперечно, Максимові Тадейовичу доводилось іти на компроміси з владою, — каже “Історії+” 89-літній поет Вадим Крищенко. — Але він ніколи перед нею не вгинався. І не писав такого, як, наприклад, Микола Бажан, котрий був дуже заповзятий у боротьбі з “українським націоналізмом”... Бути собою у радянські часи було надзвичайно важко. І Рильському довелося багато чого пережити. Особливо — в останні роки, коли його стосунки з владою стали напруженими”.
Максим Тадейович знаходив розраду в спілкуванні з друзями та у вилазках на природу. Там можна було й відверто поговорити (не ризикуючи потрапити “на олівець” відповідних служб), і пополювати. Як варіант — порибалити. Літератор був великим фанатом посидіти десь на березі ставка з вудкою. Об’їздив чи не всі водойми на Київщині. І якщо мисливець із нього був “ще той”, то рибалка — навпаки. Без сітки з коропами додому не повертався. Тож дружина Рильського мала з чого зварити юшку.
“Катерина Миколаївна була на дев’ять років старша, — розповідав мені онук поета, також Максим. — У них неймовiрна iсторiя кохання! У 1925-му дідусь побачив її, “вiдбив” у тодішнього чоловiка та одружився... Максим Тадейович усе життя прожив у тому шлюбі. Хоча серед осіб жіночої статі потім було чимало охочих стати його другом”. (Усміхається).
Цікаво, що дім класика завжди був відкритий для гостей. У вихiднi до Рильського часто хтось приходив. Для господині це була можливість продемонструвати свої кулінарні таланти, а для господаря розповісти під чарку (поет віддавав перевагу коньяку) чергову бувальщину або ж анекдот, яких він знав достобіса. Взагалі Максим Тадейович любив пожартувати.
“Якось на Старий Новий рік ми з товаришем пішли посівати до Рильського, — ділиться з “Історією+” Вадим Крищенко. — Ранок. Стукаємо в двері. Ніхто не відчиняє. Аж раптом з’являється Максим Тадейович. Зі словами “сієм-сієм посіваєм” я піднімаю руку, а він як вигукне: “Хлопці, бийте, тільки не по голові”. (Сміється). Ця фраза мені врізалась у пам’ять... Здається, то був шістдесятий рік”.
Тоді ніхто й подумати не міг, що авторові збірки “Троянди і виноград” залишилось жити недовго. Несподівано він став утомлюватися, втрачав вагу (буквально марнiв на очах), з’явився бiль у животі. Коли рiднi забили на сполох та звернулися до медикiв нинiшньої “Феофанiї”, там навiть не змогли поставити дiагноз. Довелося їхати на поклон до “кремлiвської” лiкарнi, де й визначили, що в Максима Тадейовича онкологія. Якщо точніше — пухлина пiдшлункової залози.
“Два тижнi перед смертю він провiв пiд Києвом — на березi озера, — ділився зі мною онук класика. — Ми поставили там намет, столик (дiд читав до останнього), плетене крiсло. Вiн ловив рибу й приймав друзiв, котрi, знаючи, що Максим Тадейович — невилiковно хворий, iшли до нього прощатися. Вiн чудово розумiв, що скоро вiдiйде...”
Максима Рильського не стало 24 липня 1964-го. Він помер у своєму будинку, де сьогодні, до речі, облаштовано музей. Поетові було шістдесят дев’ять років. Так і хочеться додати — лише.
