Операція “Арбалет”

У червні 1942 року Німеччина почала працювати над проектом зі створення нової секретної зброї. Спочатку він називався Waterfall Rocket (A-4), але також називався Vergeltung (Відплата), оскільки його започаткували у відповідь на масове бомбардування союзниками міст у Німеччині.

Перший раз британська розвідка ді­зналася про існування цієї нової зброї 22 серпня того ж року, коли данський військово-морський офіцер знайшов прототип ракети, яка аварійно приземлилася на невеликому острові між Німеччиною та Швецією. Офіцер привіз фотографію та детальний опис цієї зброї до Великої Британії.

За допомогою агентів та сил опору в Німеччині британська військова розвідка нарешті встановила, що ці ракети вироблялися у Пенемюнде. У травні 1943 року Вінстон Черчилль видав наказ про проведення операції “Арбалет”, метою якої було знищення ракетних заводів та пускових позицій. Протягом наступних кількох місяців Артур Гарріс, керівник бомбардувального командування, організував авіаційні удари по цих об’єктах, випустивши понад 36 000 тонн бомб.

Удари спрямовувалися на знищення наукових досліджень, виробництва та перевезення ракет до місць запуску, а також на перехоплення ракет у польоті.

Незабаром британська розвідка виявила будівництво першого з одинадцяти великих об’єктів на півночі Франції для секретної німецької зброї, у тому числі шести для ракети V-2 (Фау-2). У листопаді британці знаходять перший із 96 пускових столів для літаючої бомби V-1 (Фау-2). Також було встановлено, що ракети випускаються на північному сході Німеччини у Пенемюнде. Аналітики розвідслужби британських ВПС вказували на можливість Німеччини щодня запускати проти Англії до двох тисяч ракет.

17 серпня 1943 року британські королівські військово-повітряні сили здійснили перший масований наліт на Пенемюнде. Під час нальоту 597 важких бомбардувальників Avro Lancaster та Handley Page Halifax скинули тисячі фугасних та запальних бомб. Німцям вдалося збити лише 47 літаків.

Внаслідок цієї операції загинуло 735 людей, включаючи головного конструктора ракетних двигунів доктора Вальтера Тіля та численних інших фахівців. Заступник командира Люфтваффе генерал-полковник Єшоннек, відповідальний за систему ППО в цьому регіоні, покінчив життя самогубством.

Паралельно з нальотом на Пенемюнде проводились бомбардування заводів у самій Німеччині та пускових установок на узбережжі Франції. Це призвело до того, що серійний випуск ракети V-2 був затриманий приблизно на пів року.

Британці бомбардували об’єкти, бараки концтабору, що призвело до постраждання робітників, включаючи поляків, які раніше надали британським агентам точні плани Пенемюнде. Загалом загинуло 213 ув’язнених: 91 — поляк, 23 — українці, 17 — французів та 82 в’язні невстановленої національності.

До кінця грудня 1943 року було атаковано 54 об’єкти, з яких сім повністю зруйновані. На прохання британського військового кабінету 19 квітня 1944 року генерал Ейзенгауер наказав, щоб атаки на ракетні об’єкти німців мали абсолютний пріоритет над усіма іншими повітряними операціями. До кінця війни бомбардувальна авіація скинула понад 68 тисяч тонн бомб на виявлені цілі та майже знищила потужності для виробництва нової зброї. Було зруйновано заводи з виробництва ракет та укріплені пускові бункери. Також було зруйновано майже закінчене будівництво пускової позиції далекобійної ракети Фау-3.

У результаті проведеної операції 154 бомбардувальники союзників було збито, загинуло 700 членів екіпажів. Від бомбардувань союзників загинуло 3600 французів і приблизно 10 тисяч людей було поранено.

Іван ГАВРИШ

Для довідки:

Фау-1

Літак-снаряд (крилата ракета) виробництва компанії Fieseler, перебував на озброєнні армії Третього Рейху наприкінці Другої світової війни. Назва походить від нім. Vergeltungswaffe-1 (“Зброя відплати-1”). Фау-1 була оснащена пульсуючим повітряно-реактивним двигуном (ПуПРД) і несла бойову частину масою 750 — 1000 кг. Дальність польоту спочатку 250 км, потім — 400 км.

13 червня 1944 відбулось перше бойове застосування німецьких крилатих ракет Фау-1, удар завдано по Лондону. Всього було виготовлено приблизно 30 000 апаратів. До 29 березня 1945 року приблизно 10 000 було запущено по Великій Британії; 3200 впали на її території, з них 2419 досягли Лондона, вбивши 6184 особи і поранивши 17 981. Лондонці називали Фау-1 “літаючими бомбами” (flying bomb), а також “дзижчачими бомбами” (buzz bomb) через характерний звук пульсуючого повітряно-реактивного двигуна.

Приблизно 20% ракет відмовляли при запуску, майже 20% Фау-1 падали в море. У британській доповіді, опублікованій після війни, йдеться, що 1847 ракет були знищені винищувачами, 1866 були знищені зенітною артилерією, 232 були знищені аеростатами загородження і 12 — артилерією кораблів Королівського ВМФ.

Фау-2

Одноступенева балістична ракета з рідинним ракетним двигуном і автономним керуванням на активній ділянці траєкторії. Стартова маса майже 13 т, маса вибухової речовини 800 кг, довжина 14 м, максимальний діаметр корпуса 1,65 м, швидкість польоту наприкінці активної ділянки траєкторії 1700 м/с (6120 км/год), дальність польоту до 320 км.

Мала складну конструкцію, коштувала вдесятеро дорожче за Фау-1 (у середньому 119 600 рейхсмарок), але була цілком невразливою для засобів ППО того часу. Проте невисока точність влучання (у круг діаметром 10 км влучало тільки 50% запущених ракет) й недостатня потужність бойового заряду не давали змоги нацистам використати цю перевагу.

Із 4300 запущених ракет понад 2000 вибухнули на землі чи в повітрі під час запуску, або вийшли з ладу в польоті, 1402 з тих, що долетіли, застосовано безпосередньо проти Великої Британії, 517 із них вибухнули в межах Лондона.

Фау-3

Супергармата, третя частина проекту “Зброя відплати” (нім. Vergeltungswaffe), що розроблявся німецькими військовими інженерами наприкінці Другої світової війни (Фау-1 і Фау-2 були літаючими бомбами й ракетами відповідно). Модель її каліб­ром лише 20 мм була продемонстрована Гітлеру у вересні 1943 року, після чого він наказав виготовити 50 таких супергармат для обстрілу Лондона.

Гарматний комплекс складався з п’яти окремих батарей, у кожній з яких було по 5 супергаубиць 140 метрів завдовжки (калібр 150 міліметрів), здатних доправити снаряд масою 140 кілограмів на відстань 165 кілометрів. Така фантастична далекобійність досягалася за рахунок особливої конструкції ствола. Уздовж нього були розташовані камери з додатковими зарядами вибухівки, яка детонувала саме тоді, коли повз неї проходив снаряд. Скорострільність усього комплексу також була дуже висока — до 300 пострілів на годину.

У Маймоскусі, що за декілька кіломет­рів від узбережжя Ла-Маншу й лише за 165 км від Лондона, була підготовлена позиція для п’яти гармат Фау-3. На будівництві та проходці штолень постійно працювало не менше як 5000 осіб — ув’язнених концентраційних таборів та залучених до робіт місцевих жителів. Вони викопали в пагорбі тунель глибиною 30 метрів і обладнали там бункер, вкритий п’ятиметровим шаром бетону. Союзники швидко довідалися про це.

Зброя була майже готова, коли 6 липня 1944 року три бомбардувальники з прославленої британської ескадрильї №617 “Руйнівники дамб” прорвалися через німецькі ППО і, йдучи на мінімальній висоті, один з них зміг попасти надважкою бомбою Tallboy (“Здоровань”) у відкриту шахту бункера. Вибух відбувся на глибині 30 метрів, весь персонал і всі робітники були вбиті. Гарматний комплекс постраждав настільки, що вже не підлягав відновленню.

Фау-4

Пілотована крилата ракета, відома ще під назвою Fieseler Fi 103R. Її планували застосовувати проти бомбардувальної авіації союзників. Пілот мав направити літак на ціль і потім викидатися з парашутом. До 1944 року було побудовано 175 екземплярів. Також розроблявся проект використання V4 як зброї камікадзе. Для цього створювалася армійська операція підготовки пілотів-смертників. Всього було підготовлено 200 таких пілотів.