Метро стало називатися “метрополітен” за назвою лондонської компанії “Міські залізниці”, що англійською мовою звучало як Metropolitan Railway. Місцеві жителі метро називають “труба”.
Думка створити транспорт під землею народилась ще задовго до цієї події. У 1843 році відкрили тунель під річкою Темзою. У 1825 році англійський інженер Марк Брюнель із сином Ізанбаром почали будівництво тунелю під Темзою. Це був перший тунель, побудований у дуже несталих, пливких грунтах. Тунель завдовжки 396 метрів був на глибині 23 метри від поверхні води. Для робіт Брюнель придумав і сконструював перший прохідницький щит, який мав прямокутну форму. До 1841 року тунель був пройдений. Відкриття для публіки відбулося 25 березня 1843 року.
Тож він став першою сходинкою в історії метро, а метро в сучасному для нас вигляді розробив лондонець Чарльз Пірсон, який e 1846 році представив свій проект Королівській комісії у справах столичних залізниць. У 1853 році створено компанію North Metropolitan Railway Co, а от перший тунель був проритий аж у січні 1860 року через фінансові негаразди.
І нарешті 10 січня 1863 року о 6-й годині ранку відбулася головна подія в історії метробудування — запуск першої 3,6-кілометрової лінії метро, яка з’єднувала Фаррінгдон-стріт та Паддінгтон. На лінії було 7 станцій, поїздка тривала 33 хвилини.
На відкриття станції зібралися мало не всі лондонці. Вагони мали газове освітлення — за повідомленнями “Дейлі телеграф”, таке яскраве, що можна було без зусиль читати газету. В день відкриття шість вугільних локомотивів, наповнюючи тунель димом і парою, тягнули чотири вагони. Відправлення відбувалося кожні 15 хвилин: у підсумку поїзди зробили 120 поїздок в обидві сторони та перевезли за цей час 30 тисяч пасажирів!
Марк Брюнель.
Попри деякі невигоди для пасажирів, новий транспорт перевершив усі очікування — і того ж 1863 року вирішено побудувати в Лондоні кільцеву лінію завдовжки 30 км. Її відкрито 1 жовтня 1868 року, і перетиналася вона з першою гілкою на станції South Kensington — так що вперше з’явилася можливість пересісти з однієї підземної траси на іншу.
Першою електрифікованою гілкою метро стала, знову ж таки, лондонська лінія City South, офіційно відкрита 4 листопада 1890 року: тоді принц Вельський вперше здійснив підземну подорож від станції King William Street до станції Oval. До речі, використання електрики було не єдиною революцією в розвитку метрополітену: ще однією значною новацією стала поява в 1911 році ескалаторів, які розв’язали проблему великих черг біля входу в метро та замінили тісні й незручні ліфти.
А нині Лондонський метрополітен — один з найбільших в світі, його мережа складається із 12 ліній протяжністю 402 км, із яких 45% пролягають під землею. За сумарною довжиною ліній метрополітен посідає четверте місце в світі після сеульського, пекінського, шанхайського. Лондонське метро налічує 270 станцій.
“Бейкер-стріт” — найстаріша станція метро в Лондоні, вона майже не зазнала змін з моменту відкриття і вважається справжньою пам’яткою британської столиці. На станції постійно діє фотовиставка, присвячена першим дням роботи метрополітену. Цю станцію називають не тільки найстарішою, але ще і найзаплутанішою. На ній можна зробити пересадку на чотири інші лінії. Сама станція більше скидається на залізничний вокзал XIX століття, розміщений під землею. Відомо, що до середини минулого століття через “Бейкер-стріт” ще рухалися швидкі поїзди.
Коли у 1843 році за проектом Марка Брюнеля побудували під Темзою тунель для гужового транспорту, а пізніше проклали залізничну колію, у вагонах першого класу пасажири розміщувалися на диванах і в зручних кріслах. Щоб обігріти ноги, їм пропонували пледи.
У вагонів третього класу даху не було. Через це обличчя пасажирів за час шляху покривалися кіптявою. Перший час прості люди і благородна публіка користувалися різними сходами, станціями і залами очікування. Зрівняли всіх в правах щойно в 1945 році.
Єдиний збережений паровоз першої підземної залізниці в Лондонському музеї громадського транспорту.
Метро Лондона оповите легендами та міфами. На сорока станціях, які сьогодні занедбані, як вважається, можна зустріти привидів. Тим часом у Лондоні не тільки найстаріше метро, але і найдорожчі ресторани.
З моменту відкриття метро в 1863 році та до 1908-го лінії лондонської підземки існували окремо одна від одної — через те, що їх будували різні компанії. Отож і карт, що позначали схематичне розташування ліній метрополітену, також було безліч.
Якби ви були лондонцем початку XX сторіччя, вам довелося б носити в кишені набір карт по одній на кожну лінію. А щоб потрапити з однієї частини міста в іншу, потрібно було б скласти full house з таких карток, аби розібратися, як від однієї лінії дістатися до іншої.
Та в 1908 році все змінилося — компанії об’єдналися. Тоді ж постала потреба в єдиній карті, яка б допомогла містянам користуватися метро. Управління Лондонського метро прийняло просте й очевидне рішення — всі лінії підземки точно нанесли на географічну карту Лондона поверх позначок вулиць та будинків.
Певний час географічне зображення схеми метро ще якость працювало. Проте зі збільшенням кількості ліній та станцій карта перетворювалася на суцільну пляму.
Лише уявіть, у центрі міста деякі станції віддалені одна від одної всього на 200 метрів, ті ж самі “Ковент-гарден” і “Лестер-сквер”, а ось “Кінгс-крос” і “Фаррінгтон” розташовані на відстані майже два кілометри. За межами Лондона лінії метро сягають Верні-Джанкшн і села Брілл у графстві Бакінгемшир. А від Бейкер-стріт до цих місць приблизно 80 кілометрів.
Станція “Золоті Ворота”.
В управлінні метрополітену розуміли, що великою картою незручно користуватися, тому на схемах метро того часу вирішили зображати лише лінії в центрі Лондона. Та одного разу молодий кресляр знайшов простий і геніальний розв’язок цієї проблеми.
У 1931 році Гаррі Бек, який на той час шостий рік працював в управлінні сигналізації Лондонського метрополітену, дещо придумав. Усі лінії метро він намалював на папері схематично: позначив їх суто горизонтально, вертикально або під кутом 45 градусів. Також Бек першим запропонував використовувати для текстового позначення станцій на карті ті самі кольори, що і кольори ліній.
В день відкриття шість вугільних локомотивів, наповнюючи тунель димом і парою, тягнули чотири вагони.
Географічні прив’язки на його карті також були умовними. За такою схемою не можна було оцінити відстань між станціями та точне географічне положення, але Бек вважав, що це не має значення.
Проте перша схема Бека мала декілька хиб: до неї не входили крайні західні ділянки зеленої лінії “Дистрикт” і відтинок лілової лінії “Метрополітен” за Рікмансвортом. Та з часом і цю задачу йому вдалося розв’язати. Схема Гаррі Бека стала прототипом сучасної карти лондонського метро.
В Україні перше метро з’явилось у Києві. Це сталось 6 листопада 1960-го. Донині діють три гілки метрополітену, експлуатаційна довжина яких становить 69,648 км, 52 станції із трьома підземними вузлами пересадки в центрі міста. Чотири станції першої черги будівництва (“Вокзальна”, “Університет”, “Хрещатик”, “Арсенальна”) визнані пам’ятками архітектури місцевого значення, ще три станції (“Дніпро”, “Либідська”, “Золоті Ворота”) мають статус “щойно виявлений об’єкт культурної спадщини”.
Автори станції “Золоті Ворота” 1991 року були відзначені Державною премією України з архітектури.
Будівництво метрополітену розпочалося 1949 року. Проходження тунелів супроводжувалося постійними ускладненнями — своєрідний рельєф місцевості, пливуни, що розмили підземні пласти, та інші непередбачені проектом обставини. Це спричинило істотне відставання у графіках виконання робіт. Улітку 1949 року метробуд заклав перші шахти, а перше з’єднання тунелів — між станціями “Хрещатик” та “Арсенальна” — відбулося у грудні 1951 року. Останні з’єднання на першій пусковій ділянці зроблено у травні 1959 року між станціями “Вокзальна” та “Університет”.
У часи лихоліть підземний транспорт набув нового використання. У 2022 році з початком повномасштабної війни метро, як у роки Другої світової війни у Лондоні, стало прихистком для тисяч киян, які ховались від бомбардування РФ.
Марія КОСТЕЦЬКА
