Чимало росіян досі вважає їх мало не героями. Як і криваву спецслужбу, де вони “працювали”. Мова про катів ЧК-НКВД-МГБ-КГБ, які стратили мільйони жертв комуністичного терору.
Багато з них були вродженими садистами, для яких чуже життя не мало анінайменшої цінності. Жодні приниження, плач чи благання не могли їх розчулити і змусити відмовитися від страти. Вони навіть не приховували, що відчувають задоволення від самого процесу вбивства нещасних жертв. А приречених було дуже багато.
Після “роботи” багато з виконавців смертних вироків милися. Але не водою, а… одеколоном. Це була єдина можливість хоч якось перебити запах пороху і крові, що в’їдалися у тіло.
У цій статті йтиметься про п’ятьох найстрашніших виконавців смертних вироків у НКВД.
Катинський вбивця Васілій Блохін (1895 — 1955)
Комендант Луб’янки. Один з найкривавіших сталінських катів у прямому значенні слова — він особисто виконав тисячі смертних вироків. Бувало, що разом зі своїми поплічниками страчував по 250 — 350 осіб за ніч. З-поміж тисяч жертв Блохін розстріляв свого колишнього шефа, екснаркома Єжова, маршала Тухачевського, режисера Меєрхольда, письменника Бабеля.
Був одним із головних виконавців Катинського розстрілу польських військовослужбовців, до якого підготувався як професіонал. Приречених на смерть він зустрічав у спецодязі — довгому шкіряному фартусі, шкіряній кепці та рукавицях мало не до ліктів. Спецодяг вибирав коричневого кольору, щоб кров була менш помітною.
Розстріли та подальші дії з трупами (закопування або спалювання) були для нього таким же буденним обов’язком, як виписування перепусток чи заміна лампочок. Наприклад, він учив інших екзекуторів, як стріляти в голову жертви — під особливим кутом, щоб менше бруднити кров’ю приміщення.
І вирок виконував на тверезу голову, чим відрізнявся від більшості інших катів, які дуже швидко спивалися або потрапляли до божевільні. Перед розстрілом любив розслабитися: попити чаю, погортати книжку про коней...
Скільки вбитих у нього на рахунку, не відомо, за різними даними, це 10, 20 і навіть 50 тисяч. Він страчував людей понад 30 років і щасливо уникнув усіх чисток, хоча багато його “колег” постраждали від репресій. Деяких товаришів-катів він розстріляв власноруч. Останній свій розстріл провів за кілька днів до смерті Сталіна — у березні 1953 року.
ДОЛЯ. Незабаром після смерті “вождя народів” у 1953-му Блохіна урочисто провели на пенсію за станом здоров’я, оголосивши подяку за багаторічну “бездоганну роботу”. А в 1954 році хрущовська десталінізація позбавила його генеральського звання, почесної пенсії та всіх нагород.
Через чотири місяці, у лютому 1955-го, він помер у віці 60 років: за офіційною версією — від інфаркту, за чутками — спився, збожеволів і застрелився. Поховали його на Донському цвинтарі Москви. Причому за крок від ями, куди цей нелюд роками зсипав попіл своїх жертв, спалених у крематорії.
Кат Сандармоху Міхаїл Матвєєв (1892 — 1971)
Капітан державної безпеки. Освіта — два класи сільської школи.
У дитячі роки бурлакував, був хлопчиком на побігеньках, опалювачем, швейцаром. У 1917 році, як справжній злидар, приєднався до більшовиків, брав участь у штурмі Зимового палацу, під час якого його побили до напівсмерті. Відтоді потерпав від постійного болю голови, втрачав пам’ять. Той випадок вплинув на його характер, зробивши жорстоким та мстивим.
Член ВКП(б) і ЧК з 1918 року. З 1919-го на нього покладали “операції з виконання вироків засудженим” (розстріли). З 1933 року обіймав посаду заступника начальника адміністративно-господарського управління УНКВД СРСР по енінградській області. Почесний чекіст (1932), відзначений бойовою зброєю “Браунінг” (1927) і “Вальтер”.
У 1937-му відповідав за проведення спецоперації та був основним виконавцем розстрілів в урочищі Сандармох (27 жовтня — 4 листопада), коли стратили 1111 в’язнів Соловецької тюрми. Тоді, зокрема, були страчені українські письменники Микола Зеров, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Валер’ян Підмогильний, Микола Вороний, театральний режисер Лесь Курбас, учений Степан Рудницький та багато інших.
“За успішну боротьбу з контрреволюцією” Матвєєва наказом від 20 грудня 1937 року нагородили цінним подарунком (радіола з платівками). 1939 року ката звинувачено у “перевищенні службових повноважень” і засуджено до 10 років таборів, покарання відбував у Волзькому виправно-трудовому таборі під Рибінськом. З початком війни звільнений достроково (1941). Далі служив на керівній посаді у внутрішній тюрмі управління НКВД у Ленінграді.
ДОЛЯ. Звільнений зі служби на пенсію 1949 року “за станом здоров’я”. Нагороджений орденами Червоної зірки, Червоного прапора, Леніна. Почесний співробітник держбезпеки. Жив тихим і непомітним життям радянського пенсіонера. Помер у 1971 році.
Вбивця соратників Леніна Пйотр Магго (1879 — 1941)
Капітан держбезпеки. Прізвисько “Маг”. Освіта — два класи сільської школи. За національністю латиш, уродженець міста Дінабурга (Даугавпілс).
Спочатку він захищав інтереси монархії та взяв участь у придушенні революційних виступів у 1905 році. Однак у 1917-му, у віці 38 років, Магго вступив до ВКП(б) . Із квітня 1918-го — у ЧК. Із жовтня 1919 року — наглядач внутрішньої в’язниці більшовицької “чрезвичайки”. З 1920-го — начальник внутрішньої в’язниці ВЧК.
Тоді ж він почав страчувати людей, засуджених до “вищої міри покарання”. “Робоче місце” Магго було у внутрішній в’язниці ВЧК — на перетині Великої Луб’янки та Варсоноф’євського провулка. Численні “вороги народу” чекали на свою неминучу смерть у самому низу.
Ця робота йому подобалася, він відчував задоволення від процесу страти. При цьому кату було абсолютно байдуже, кому пустити кулю в потилицю. Він був чи не єдиний поміж екзекуторів, який погоджувався вбивати жінок. Магго подобалося, коли його благали про помилування.
“Працював” він без вихідних та свят. Коли ж випадав день без розстрілів, Магго не знаходив собі місця. Безцільно тинявся по в’язниці, сумно дивлячись то під ноги, то в стелю. А от перед розстрілами кат жвавішав.
Протягом дня Магго вбивав від 3 до 10 людей. Після “зміни” ставав некерованим. Кат буквально божеволів. І лише алкоголь міг його заспокоїти. Магго напивався так, що не міг стояти на ногах. Тому додому його відвозили машиною.
За роки роботи до Магго не було жодної претензії. Він особисто розстріляв ленінських соратників Каменєва та Зінов’єва, а також ще кілька тисяч “ворогів народу”. Вважають, що на його рахунку близько 10 тисяч убитих.
ДОЛЯ. У 1940 році звільнений з органів, після чого спився і в 1941 році помер від цирозу печінки. Кремований. Урна з прахом похована в колумбарії Новодівичого цвинтаря Москви.
Кат Биківні Іван Нагорний (1902 — 1941)
Старший лейтенант держбезпеки. Уродженець Харківщини. Освіта — 4 класи сільської школи. Навчався на слюсаря. У жовтні 1917-го вступив у робочу заводську дружину, яка була перетворена на загін і відправлена на фронт воювати з Корніловим.
Воював на різних фронтах до 1922 року, був поранений п’ять разів. Після військової служби влаштувався до харківської міліції, а 1926 року призначений наглядачем комендатури ГПУ УРСР. У тюремно-наглядовій системі ГПУ-НКВД Нагорний працював з 1926-го по 1941 рік з невеликою перервою.
Безпосередньо виконував смертні вироки щодо засуджених у Києві, Харкові, Тирасполі та інших містах. Серед інших страчував людей у лісі біля селища Биківня.
У Биківнянських похованнях знайшли свій останній притулок представники всіх соціальних прошарків українського суспільства — від робітників і селян до інтелектуальної еліти (науковці, письменники, митці, а також колишні урядовці, міністри та депутати Української Народної Республіки).
Точну кількість жертв Нагорного не підраховано, однак, як твердить дослідник сталінських репресій К. Богуславський, зважаючи на те, що лише в Києві було страчено більш як 20 000 осіб і що у трьох чвертей із них акти про страту підписав Нагорний, можна припустити, що щонайменше 10 000 — 15 000 осіб розстріляно ним особисто або з його безпосередньою участю.
ДОЛЯ. Загинув 1941 року під час оборони Києва від німецьких військ.
“Любитель опери” Леонід Аксельрод (1908 — 1966)
Майор державної безпеки. Народився в 1908 році в м. Юзівка (тепер Донецьк) в сім’ї шевця.
З 1932 року — член ВКП (б) і співробітник органів держбезпеки — оперкомісар Донецького облвідділу ГПУ.
З 1934 року на роботі в апараті УНКВД по Донецькій області. У 1937 — 1938 роках — комендант Донецького УНКВС, займався розстрілами ворогів народу. Особисто розстріляв сотні людей.
Потім і сам був заарештований, проте невдовзі випущений з в’язниці. Під час радянсько-німецької війни — комендант особливого відділу 10-ї повітряної армії, командував “розстрільним загоном” на кількох фронтах, за що отримав два ордени.
З нагородного листа:
“Тов. Аксельрод на посаді коменданта органів НКВД з 1932 р. За непримиренну і нещадну боротьбу з ворогами радянського народу тов. Аксельрод нагороджений раніше орденом Червона Зірка. Приводив у виконання вироки над ворогами радянського народу, засуджених ВТ [військовим трибуналом] Армії і ВТ ряду дивізій. З метою підняття боєздатності частин 25 з/к, 52, а потім 4-ї Армії, неодноразово відряджали для приведення у виконання вироків на передові позиції”.
ДОЛЯ. У 1950-ті роки працював заступником директора Львівського театру опери та балету. Помер 1966 року. Похований на Янівському кладовищі Львова.
