Григорій Сковорода став легендарною особистістю ще за свого життя. І хоча він не друкував своїх творів, його рукописи читали, зберігали й переписували. Сьогодні Сковорода — це символ української філософії.
Народився він 3 грудня 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в козацькій родині Сави та Пелагеї. Батько Сава Сковорода був рядовим козаком, у мирний час займався шинкуванням і продажем вина в Чорнухах. У сім років Григорія віддали до чотирирічної дяківської школи.
У серпні 1734 року Григорій вступив до Києво-Могилянської академії, яка на той час перебувала на вершині свого розквіту. У першому, ординарному класі вивчали українську книжну та польську мови й поступово переходили на латину, яка ставала основною у подальших класах, також вивчали церковнослов’янську. У наступних класах Сковорода вивчав латинську мову, прозові та поетичні твори цією мовою. Далі були класи поетики та риторики, а також у 1739 — 1740 роках починає вчити грецьку, німецьку й гебрейську мови. Потім схема навчання передбачала клас філософії тривалістю два роки, де вивчались діалектика, логіка, етика, фізика, метафізика.
Сковорода був музично обдарований — гарно співав, грав на скрипці, флейті та бандурі. Кобзарі, що ходили Україною, співали його пісні — часом навіть не знаючи, хто автор. У Глухові Сковороду відібрали в 1741 році до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербурзі.
Але там Сковорода пробув лише два роки й повернувся до України. Наприкінці 1745 року, закінчивши студії філософії у Києво-Могилянській академії та бажаючи побачити чужі краї, пізнати ширше “коло наук”, завербувався до “Токайської комісії із заготівлі вин до царського двору” під керівництвом генерал-майора Федора Степановича Вишневського.
Згодом Сковороду запросили працювати учителем поетики в нещодавно заснованому колегіумі в Переяславі. Попрацював недовго: у нього виник конфлікт з керівництвом, через що Григорія звільнили. За деякий час Сковорода став працювати гувернантом у селі Каврай Переяславського полку, де був маєток Степана Томари. Там він мешкав близько шести років. У Кавраї Сковорода почав писати поезію, зокрема декілька поезій для збірки “Сад божественних пісень”.
Улітку 1759 року Сковорода прийняв запрошення єпископа Йоасафа Миткевича викладати поетику в Харківському колегіумі, який на той час був найпередовішим навчальним закладом у всій Україні. Тут, на відміну від Києво-Могилянської академії, віддавали перевагу природничим і точним наукам, поряд з латиною більше вивчали грецьку, німецьку, французьку мови. Але пропрацював він там також недовго. Коли владика Миткевич почав вмовляти його прийняти чернечий постриг, Сковорода відповів: “Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв?” Тож за деякий час поета звільнили з колегіуму.
Перший біограф Сковороди, його друг і учень Михайло Ковалинський, стверджував, що Григорій мав до Росії “постійну відразу”. Згодом, після смерті вчителя, Ковалинський написав його грунтовну біографію. Про стиль його життя він писав: “Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса й риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав”.
Одного разу вони з Михайлом поїхали до Києва, де у друкарні Києво-Печерської лаври служив двоюрідний брат Сковороди Іван Звіряка. У лаврі знайомі ченці пропонували Сковороді постригтися у монахи, аби стати стовпом Церкви й окрасою господи. На це він відповів: “Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому”.
Після остаточного звільнення з Харківського колегіуму він оселився на пасіці за 10 верст від Харкова й зажив життям пустельника. Про що ж писав філософ? Він шукав відповіді на запитання, які ніколи не втратять своєї актуальності: “Що таке щастя? Як його знайти?” У своїх працях Григорій Сковорода досліджував людину, її існування, зміст її життя, часто звертався до Біблії та християнської традиції. Філософія Григорія Сковороди полягає в ідеї, що сутність особистості формують дух, думка й серце. А серце, мораль і творча праця — засади ідеального суспільства.
“Увесь цей світ складається із двох натур, одна видима, а друга невидима. Видима зветься жива істота, а невидима — Бог”.
Реальність, за Сковородою, є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу. “Увесь цей світ складається із двох натур, одна видима, а друга невидима. Видима зветься жива істота, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде”, — писав філософ.
Подорожуючи Європою та маючи можливість відкривати нові світи й країни, Сковорода завжди повертався в Україну, де жив самітником-пілігримом і помер, не розлучаючись із Біблією, сопілкою та своїми творами. Твори Сковороди не видавалися за його життя через російську цензуру, але це не завадило їм ширитися через переписування.
Ковалинський розповідає про цю найважливішу подію на життєвому шляху свого вчителя зі слів самого Сковороди: “Вставши рано, пішов я в сад прогулятись. Перше відчуття, яке я сприймав серцем моїм, була якась розв’язаність, свобода, бадьорість, надія з виконанням. Увівши в цей настрій духу всю волю і всі бажання мої, відчув я в собі надзвичайний рух, який переповнив мене незрозумілою силою. Відразу ж
якийсь найсолодший потік наповнив душу мою, від якого вся вона запалала вогнем, і здавалось, що в жилах моїх полум’яна течія колооберталась.
Я почав не ходити, а бігати, неначе мене носило якесь захоплення, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але начебто я весь був із вогненного складу, який носився у просторі виповненого буття. Увесь світ зник передо мною: одне почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє існування. Сльози полились із очей моїх ручаями і розлили якусь розчулену гармонію по всьому моєму єству. Я заглибився в себе, відчув неначе синівське любові запевнення і з того часу присвятив себе синівській покорі духові Божому”.
Кобзарі, що ходили Україною, співали пісні Григорія Сковороди, часом навіть не знаючи, хто автор.
Сковорода вважав філософське осягнення світу головною метою і сенсом людського життя. Головою людських справ є дух, думка, серце. Кожен має мету в житті, але не кожен — головну ціль, тобто не кожен займається головним у житті: “Той догоджає череву життя, інший — очам, волоссям, ногам і т. д., а хтось — одежі і т. п. Філософія ж, або любомудрість, спрямовує все коло своїх справ на той кінець, щоб дати життя духові нашому, благородство серцю, світлість думкам як глава всього. Коли дух в людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Ось таке людське життя і є живою філософією”.
Усією своєю істотою Сковорода виконував місію філософа, тобто був цільною людиною, у якій думки безпосередньо прямо втілювались у вчинки. Сенс життя Сковороди можна звести до однієї теоретичної проблеми: як співвідносяться “минаюче” і “вічне”.
Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (на сьогодні Сковородинівка Золочівського району Харківської області) в домі Андрія Ковалівського. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: “Світ ловив мене, та не впіймав...”
6 травня 2022 року приміщення музею у Сковородинівці зруйновано прямим влучанням російської ракети.
Марія КОСТЕЦЬКА
