Їхня платiвка колись була ледь не в кожнiй другiй українськiй родині. А такі пісні, як “Несе Галя воду” чи “Тиша навкруги”, лунали з усіх “прасок”. Про рівень популярності цього ансамблю більшість сучасних зірок може лише мріяти: Валерій, Антоніна й Світлана давали до трьохсот концертів на рік!
Дві сестри
...Коли в 1979 році на фірмі “Мелодія” вийшов диск-гігант “Тріо Маренич”, дивлячись на романтичне фото, що його прикрашало, люди гадали: “Дружина Валерiя — та, що праворуч, чи та, що лiворуч?”
Не соромились запитувати про це й під час концертів або творчих зустрічей. Вони й відповідали, нічого не приховуючи. Принагідно ділячись історією виникнення гурту. Виявляється, спочатку виникло не тріо, а дует. І Валерій Маренич, і Антоніна Сухорукова (таким було дівоче прізвище співачки) працювали в різних колективах, а потім їхні стежки-доріжки перетнулись. Попервах молодих артистів об’єднувала лише творчість, та згодом виникло кохання...
Через два роки в ансамблі з’явився третій учасник, точніше — учасниця. До творчого подружжя долучилась Світлана, молодша сестра Антоніни. Над назвою довго не думали, вибравши лаконічне “Тріо Маренич”. Непретензійно та легко запам’ятовується. Нову учасницю оформили на роботу до філармонії з 1 січня 1973 року. Тож ця дата вважається днем народження уславленого колективу.
“Саме у складі тріо вони знайшли свій унікальний творчий стиль, — розповідає “Історії+” Олеся Білаш, радіоведуча програм музики ретро. — Широкий слухацький загал Антоніна, Світлана та Валерій підкорили щирістю виконання. Без крику й зайвого пафосу вони вміли створити в залі сімейний затишок.
Людям це подобалось. Їх сприймали як рідних, саме тих, з ким можна відпочити душею. До того ж змішаних вокальних тріо було обмаль, та й народна пісня під гітару, в авторській обробці Маренича звучала якось особливо. Щось на кшталт міського романсу. Це значно розширило коло прихильників їхньої творчості”.
А з появою на прилавках музичних магазинів уже згаданої платівки (як зараз пам’ятаю, коштувала вона 2 карбованці 15 копійок) та виходом на екрани телефільму популярність тріо різко пішла вгору...
Концерти — щодня
Валерій, Антоніна й Світлана жили тоді, що називається, на валізах. Хоч були “прописані” в Луцьку, але де тільки не гастролювали. При цьому скрізь збирали переповнені зали.
“Пам’ятаю, що на їхні виступи у Львівській філармонії просто неможливо було потрапити, — ділиться з “Історією+” співак і композитор Віктор Морозов. — До кас із квиточками вишиковувалися довжелезні черги, хоч би тих концертів було 10, 20 або й тридцять поспіль — усі вони були з аншлагами!”
Невдовзі слава про “Тріо Маренич” вийшла за межі України. Ефіри на телебаченні дали свій ефект, тож гурт стали запрошувати й у союзні республіки. Так “Чом ти не прийшов?”, “Ой під вишнею”, “Сиджу я край віконечка” зазвучали у Самарканді, Алма-Аті, Тбілісі...
“Мені пощастило їздити з “Тріо Маренич” в Узбекистан, — каже “Історії+” народна артистка України Алла Кудлай. — Вони мали тоді шалену популярність й глядачі просто шикарно їх приймали. Зрештою, так було всюди... Валера й дівчата так душевно завжди співали, зачіпаючи душі людей, що неможливо було наслухатися”.
Розуміючи, що поява на афішах “Тріо Маренич” викличе у публіки ажіотаж (відтак виконання місячного плану буде гарантовано), за колектив “бились” директори філармоній, концертних залів та будинків культури. Що тут скажеш — зіркові виконавці справді були нарозхват.
“На піку своєї популярності Мареничі мали концерти майже щодня, — розповідає “Історії+” народний артист України Мар’ян Шуневич. — Іноді виступати доводилось і двічі на день. Тим більше, якщо це було на одному місці... Тож за рік у них могло набігти до 300 концертів!”
Погодьтесь, цифра неймовірна й багатьом тодішнім колегам таке могло лише снитися. Зрештою, не тільки це. Скажімо, свого часу наймолодшою заслуженою артисткою України вважалася Софiя Ротару. Проте Свiтлана Сухорукова її випередила на три роки й отримала звання у 23!
У лікарню прийшов Білозір
Проте фортуна, як відомо, дама примхлива. У якийсь момент “Тріо Маренич” втратили її прихильність. Чи то чиновники від культури дали задню (злякавшись, що українська пісня набула неймовірної популярності), чи свою руку доклали заздрісники, чи щось просто пішло не так, але... Колектив, який у сімдесятих “гримів” усюди, незабаром зник із теле- й радіоефірів, а також із головних сценічних майданчиків.
Настала, так би мовити, чорна смуга. Не лише в творчості, а й у приватному житті Мареничів. Так, у вісімдесятих роках Валерій Петрович потрапив у серйозну ДТП. Медикам довелося накласти зірці гіпс і бандажі. Певний час співак перебував у шпиталі, де його провідували рідні та друзі.
“Ватра” мала якраз концерти в Луцьку, тож ми з Ігорем Білозіром вирішили прийти до Валери, — мовить Мар’ян Шуневич.— Попри все, він був бадьорий та, як завжди, веселий. До речі, попросив тоді принести... куфайку. Хтозна, навіщо вона йому знадобилася, але ми обійшли пів міста, перш ніж знайшли. (Усміхається). Ну й прихопили з собою ліки — “чекушечку”. Посиділи, поговорили, посміялися”.
“Валерій робив довгу мотузку, зв’язавши докупи простирадла, і спускався нею через вікно...”
Артистичні посиденьки — окрема тема розмови. Це ж не тільки чи не стільки застілля, як жваве спілкування колег по цеху, що давно не бачилися. Традиційним місцем зустрічі, яке змінити не можна, був концертний марафон напередодні Нового року, який влаштовували у столичному палаці “Україна”.
“Коли ми поверталися до готелю, починалося активне “обговорення” виступів і так званий творчий відпочинок, — пригадує Віктор Морозов. — Поки були відчинені буфети, ми затарювалися чималою кількістю всіляких напоїв та невеличкою кількістю закуски, в основному різних канапок, а також сосисок. І починалися жваві дискусії, що тривали нерідко аж до світанку...
Щоправда, коли Антоніна й Світлана Маренич довідалися про такі молодецькі забави, вони почали замикати Валерія у готельному номері, щоб він не мав змоги долучитися до нашої ватаги. Проте винахідливого Валерія це аж ніяк не могло стримати — він робив довгу мотузку, зв’язавши докупи простирадла, спускався нею через вікно і таким чином знову здобував омріяну волю!”
Що цікаво: з ким зі співаків та музикантів мені не доводилося спілкуватися, готуючи цей матеріал, вони всі відгукувались про учасників знаменитого колективу позитивно. Що про жіночу його половину, що про чоловічу.
“Знаєте, мені завжди імпонувало, що Валерій Маренич ніколи не “ліпив” із себе зірку, — розповідає “Історії+” заслужений артист України Анатолій Говорадло.— Це при тому, що тоді це поняття (як і успіх) мало трохи інший відтінок, ніж сьогодні...
До речі, свого часу співак мав прикольний ретро-автомобіль і позичив його ансамблю “Світязь”, коли треба було фотографуватися на афішу. Він майже не їздив на тому “Мерседесі”, тримав його в гаражі, а потім поміняв машину на ровер і всі останні роки я бачив його тільки на двоколісному”. (Усміхається).
А тут іще інсульт
У 2003-му про “Тріо Маренич” раптом згадають у високих кабінетах і дадуть звання народних артистів. Проте вже через рік у їхній творчій біографії буде поставлено крапку. Що ж було причиною?
“Валерiй Петрович — за натурою егоїстична людина й завжди ставив себе вище інших, — відверто казала мені в інтерв’ю у 2009-му Антоніна Маренич. — I з роками його “я” стало все бiльше пробиватись. Ну всюди: я, я, я, я... А вiн же не один у колективi, нас троє.
Вiн, що називається, вибився з колiї. Ми перестали бути однодумцями... У нас концерти, нехай небагато, але систематично вiдбувались, а вiн не приходив навiть на репетицiї. Ну, я ж не можу заспiвати замiсть нього!
Не один раз я попереджала Валерiя Петровича, а вiн думав, що жартую. Тому п’ять рокiв тому менi довелося зробити заяву про припинення iснування “Трiо Маренич”... Та я про це зайвий раз намагаюсь уже не згадувати”.
Драматизму ситуації додавало те, що вчорашні соратники й колишні чоловік та дружина змушені були й далі жити у спільній квартирі. В однiй кiмнатi — пан Валерій, у другій — пані Антоніна, в третій — їхній Богодар. На щастя, для Свiтлани вдалося вибити помешкання, коли присвоїли звання народних...
Ті побутові проблеми тепер уже позаду. Валерій Маренич оселився у квартирі, яку йому виділила місцева влада. Його ж колишня дружина залишилась із сином. Богодар опікується та всіляко допомагає 73-літній мамі, адже два роки тому вона перенесла інсульт. Потім довго відновлювалась. Декілька разів я телефонував, щоб записати зі співачкою свіже інтерв’ю, але щоразу вона посилалась на погане самопочуття.
...Та що б там не було, в пам’яті більшості з нас “Тріо Маренич” залишаться такими ж молодими, красивими й світлими, як на тій платівці. А поставиш її на програвач (якщо, звичайно, ви його ще не викинули) і потрапляєш у полон їхніх магічних голосів. Ніби й не було тих пів століття позаду.
