Триває спецпроект газети "Експрес" Гуцули ХХІ століття. Раніше ми описували стиль життя сучасних гуцулів — як вони святкують Великдень, звідки черпають оптимізм, на чому заробляють та як облаштовують побут. Сьогодні ж познайомимось із найзатребуванішим майстром легендарної Криворівні!
...“Аякже, є такий майстер! Богдан Плитка, коваль!” — розповідають селяни. І пояснюють, що його хата — наверху, знизу її не видно, але “по стежці зайдете”.
Підійматись по крутому схилу — непросто, і тієї славної стежки — майже не видно. А в якийсь момент вона й зовсім зникає. Заходжу на обійстя, яке трапилось на шляху. “То ви б зараз не туди звернули, до коваля треба направо йти, і ще догори”, — каже господиня. Крокую за вказаним маршрутом. Нарешті чутно характерні звуки з кузні — коваль саме зайнятий роботою.
Пан Богдан зустрічає привітно, охоче розповідає про своє ремесло.
“Зі своїх 46 років уже 18 я ковалюю, — каже чоловік. — Хоча вчитись тої справи почав ще школярем, тоді бігав до сусіда-коваля, який спершу нічого пояснювати не хотів, а тоді таки погодився мене навчити”.
За розмовою майстер від роботи майже не відривається. Працює над виготовленням сокири.
“У мене часто замовляють сокири, — каже коваль. — Одна коштує 350 гривень. За днину дві-три сокири можу зробити. Для цього в кузні треба розпалювати ватру. А як уже ватру розпалив, то треба робити!”
Заготовку сокири майстер декілька разів опускає у вогонь, тоді розплескує молотом, потім гартує у баранячому лої. Зрештою електрозваркою прилаштовує деталі.
“Є ще верстат деревообробний, де ясинову гітину (деревина. — Авт.) обробляю, щоб змайструвати ручку, — провадить майстер. — А головне, коли сокира вже готова, її ще гарячою слід із розмаху зарубати в землю, аби там вистигла, бо інакше буде крихкою”.
Пан Богдан розповідає, що в нього також замовляють долота, “сапіни” — спеціальне знаряддя для спуску колоди з гори (один такий коштує 600 гривень), городні сапки (по 80 гривень), топірці (з якими колядники ходять, 400 гривень коштує один такий), кухонні ножі (робиться за півгодини, вартує 50 гривень).
Майстер наносить на виріб клеймо — своєрідний автограф коваля.
На кожній своїй роботі Богдан Плитка залишає клеймо — зірочки (на сокирі — три, на ножі — одну). Так люди знають, який саме майстер їх виготовив.
“А підкови часто у вас замовляють?” — запитую в Богдана. “Йо! (“так” по-гуцульськи. — Авт.). Приводять коня й тут мені залишають, — розповідає коваль. — Підкови роблю за днину, зі сталі, під копито коня, кожне заміряю рулеткою”.
Пояснює, якщо кінь працює у лісі, то зношує їх за два місяці, а як робить на грунті — то й півроку може носити. Загалом чотири підкови обходяться замовникові у тисячу гривень, а за те, щоби ними підкувати коня, ще треба доплатити п’ять сотень. “Буває, що люди ще приносять мені за працю буханку хліба, кавалок ковбаси, горілку, — розповідає пан Богдан. — Тоді разом сидимо собі, розмовляємо про життя”.
На запитання, скільки заробляє, пан Богдан відповідає, що треба добре працювати, аби мати “добрі гроші”.
Але за три дні цілком можна й три тисячі заробити.
На перший погляд здається, що жити високо в горах трохи нудно через брак спілкування. Скажімо, пан Богдан каже, що сходить додолу, до села, лише раз у місяць. Але ні — нудьгувати ковалю ніколи!
“Такого дня нема, аби хтось не прийшов до мене. Он зараз жінка прийде за сапков, яку зломила, — розповідає коваль. — Ще колун зробив (це ніж, яким колять свиню. — Авт.), за ним чоловік прийде”.
Богдан разом із дружиною виховують п’ятьох дітей.
“Старша донька вчиться в 11-му класі, друга — в дев’ятому, третя — в сьомому. Василько наш ходить до першого класу, а молодшій, Уляні, недавно чотири рочки виповнилось”, — розповідає батько.
День у пана Богдана розпочинається о 6-й ранку. Спершу він півдня працює у кузні, а тоді займається власною господаркою. А вона чимала — дві корови, три бики, телиця, семеро овець. На городі вирощують картоплю, буряк, моркву, редьку, цибулю, часник. Один з городів — похилий, через що важко працювати, ноги болять, зізнається коваль.
...“А ходімо, кави вип’ємо, — пропонує господар. — Ви буженицю любите? Зараз посмакуєте, зранку ставив, уже має бути готова”.
Пан Богдан дістає вуджене м’ясо — свіженьке, щойно із вуджарні! Йдемо до хати. Коваль показує на маленьку будівлю з дерева — це “куча” для свині. “А ось ставок, сам викопав, рибу розводжу — білого амура, коропа”, — розповідає, проходячи повз невелике водоймище.
Заходимо до помешкання. У чашках уже парує кава — дружина коваля подбала. Господар же поставив на стіл пляшку. “Хто був у кузні, має випити горілки”, — каже. Тут до хати зайшов сусід — ясень приніс для заготовок, газди допомагають один одному, хто чим може. Коваль дістав лише одну склянку, і я зрозуміла, що вперше чаркуватиму за давнім гуцульським звичаєм.
“П’ю до вас, пані Ларисо”, — каже господар. Я відповідаю: “Пийте здорові”. Так ми пригостились буженицею (смачнішої печені, зізнаюсь, ще не куштувала), закушуючи нею чисту й міцну паленку з Криворівні.
“Нема біди у нас, — наостанок промовляє коваль. — Коби війну припинили, аби хлопці там не гинули...”
Радимо до вашої уваги ще один репортаж з Криворівні — про стиль життя та філософію гуцулів.
