Продовжуємо спецпроект “Гуцули ХХІ століття”. У минулому номері “Експрес” писав про те, як горяни готуються до Великодня і як його святкують. Сьогодні ж запрошуємо на шпацір (так гуцули кажуть на “прогулянку”) мальовничим селом Криворівня, щоб дізнатися більше про побут.
ГОРОД — ЖІНОЧА СПРАВА, ДРОВА — ЧОЛОВІЧА
...Навколо — доглянуті обійстя з підстриженою травою, біля будинків — невеликі городи. Утім на них ніхто не працює. “Мав би грім загриміти й здригнути трішечки землю — тоді можна буде братися до роботи”, — пояснюють місцеві. Розповідають, що садять небагато, бо земля — кам’янистий грунт із глиною — погано родить.
“Маємо город біля хати — 4 сотих, трошки картоплі садимо, буряк, моркву, фасолю, огірки, — ділиться Ганна Луцюк, мешканка села. — Сію багато чебрика (чебрецю. — Авт.). Коли варю борщ, цілий оберемок кладу до каструлі, а як зготується — витягую. Такий борщ дуже смачний!”
Місцеві зауважують: на городах в них переважно пораються жінки, а в чоловіків — інше завдання: заготовляти дрова на зиму, косити траву. Такий розподіл роботи у гуцулів заведено віддавна. Робота, звісно, нелегка. У Карпатах жартують: “Якщо видиш косаря на великій сіножаті чи жінку на городі, бери пушку й стрілєй — великого гріха не буде”. На моє “чому?” відповідають: “Жеби не мучились”. І сміються.
Дехто, замість вирощувати городину, збирає гриби. У Карпатах вони — друге м’ясо. Наприклад, у родини Кутащуків город далеко від хати, доки дійдеш після роботи — вже ніч. Тому віддали його в оренду. Продукти купують, а з грибів закрутки роблять. “Тут росте багато білих, є підосичники, рижики, голубенькі сироїжки. Можна закрутити, а потім у лізоні жарити (в яйці й борошні. — Авт.), — каже 31-річна Галина Кутащук. — Від м’ясної відбивної не відрізниш!”
“КОМУНАЛКА” В КРИВОРІВНІ
Воду у цьому селі люди беруть з колодязів. Наприклад, сім’я Ганни Луцюк має спільну на чотири обійстя криницю (глибина — 34 метри), з якої насос подає воду до хат. Платити за неї не потрібно. За світло віддають 500 гривень щомісяця.
Газ? Криворівня — село не газифіковане, тож місцеві використовують привозні газові балони. “350 гривень коштує один, — каже пан Василь, чоловік Ганни. — Нам вистачає на два місяці. Варимо на газі, а опалюємо хату дровами. На пилорамі купуємо відходи (близько 2 тисяч гривень за машину), за зиму до 5 тисяч треба викласти. Економимо, палимо лише у двох кімнатах”. А от його теща заготовляє дрова на зиму з того, що сама приносить з лісу.
Петро Марусяк вже заготовив дрова.
Не купує газу і сім’я колишнього сільського голови Василя Зеленчука. Опалюють хату дровами — деревину збирають у лісі після санітарного чищення. Вода — з криниці. Платять лише за світло — 170 гривень на місяць.
КОРОВУ КРАЩЕ ЗАСТРАХУВАТИ
Майже всі у Криворівні тримають маржину — худобу. Родина має своє загороджене пасовисько — у когось біля хати, а в когось — високо в горах. На полонинах корова пасеться ціле літо, треба лише приходити доїти. Якщо свого пасовища немає, гуцули платять власникові такого за оренду — від 500 гривень за літо. А можна віддати корову на опіку ватагам.
Вони наглядають за худобою високо в горах, частину молокопродуктів віддають господарям, а решту продають, так заробляють для себе.
“У горах корови пасуться від Юрія (6 травня) до другої Богородиці (21 вересня), — пояснює Василь Луцюк. — Та не всіх ватаги вертають. Котру корову ведмідь з’їв, котру блискавка вбила чи водою знесло... Усяке буває”.
Зважаючи на ризики, селяни корів та овець... страхують!
Наприклад, на 500 гривень на рік — тоді страхова компанія в разі чого поверне власникові до десяти тисяч гривень.
До речі, у Криворівні дотримуються давньої традиції, пов’язаної з худобою і душами померлих. “Я маю корову, свиню, курей та одну вівцю, — каже Галина Кутащук. — Недавно помер родич мого тата, а за гуцульською традицією, через домовину найближчому родичеві треба давати маржину. То люди і дають вівцю, ярку (ягня. — Авт.), барана — за душу померлого”.
ХТО НА КОНІ, А ХТО — НА СКУТЕРІ
Великі відстані для гуцулів — звична річ. Хати та об’єкти інфраструктури розкидані по горах — часто, щоби дістатися місця призначення, треба накрутити не один кілометр.
“Раніше, як збирався в гості, казав жінці: “Йду до кума, буду завтра”, — усміхається Василь Максим’юк. — А тепер простіше. Автобуси проїжджають через село, багато хто має власний транспорт — авто, велосипед чи скутер”. Лише для тих, хто живе високо в горах, досі єдиний доступний “транспорт” — кінь.
До слова, особливості локації спонукали відкрити в селі пришкільний інтернат. Тут на п’ять днів залишаються учні, які живуть далеко від навчального закладу. А в п’ятницю пополудні школярі повертаються додому. Утім, якщо дуже засумують за рідними, можуть і серед тижня піти. Далеченько, звісно, але сила любові перемагає.
ЯК ЗАРОБЛЯЮТЬ ГУЦУЛИ?
Піднімаючись крутим схилом, зустрічаю пана Івана зі сином. “Йдемо набрати сіна у веретки, аби було для корови й коня, — каже 50-річний чоловік. — Кінь дає заробіток — за день можна найменше 700 гривень до кишені покласти, якщо зорати комусь землю чи дерево притягти з лісу”.
Пасічник із 20-річним стажем Василь Марусяк має 14 бджолиних сімей у вуликах. Лише дві взятки — з кульбаби й липи. Розкуповують мед швидко. Ціна — 150 — 200 гривень за літр. А син пасічника, 27-річний Петро, заробляє на туристах. Поставив чан для купелі, збудував хатинку, де охочі можуть поспати на особливих ліжках, під якими — вулики з бджолами. “Такий сон має лікувальний ефект”, — запевняє Петро.
Пасічники у Криворівні організовують цікавий бізнес.
Василина Кутащук із дочкою Галиною виготовляє традиційні гуцульські жіночі прикраси. Гердан продає за ціною від 100 до 800 гривень, силянку — до 400. “Наші роботи замовляють навіть за кордон, вони вже є в Австралії, Греції, Італії”, — хвалиться пані Галина.
Марія Максим’юк заробляє на своєму хобі — вишиває сорочки й сукні. Каже, що дорого за роботу не бере, недавно вишила хрестиком жіночу сорочку всього за 500 гривень.
Дехто у горах заготовляє трави і продає карпатський чай. Зокрема, Ірина Кіращук збирає листя чорниці й ожини, липу, мелісу, м’яту, польовий чебрець, квіти арніки, сушить на стриху й продає — по 20 гривень за пачку чаю.
53-річний Дмитро Кутащук і його 29-річний син Віталій збирають гриби, консервують і теж продають. Беруть по сто гривень за літрову банку білих грибів, 50 — за підосичники.
Ікона й жіночі прикраси, які з бісеру виготовляє Галина Кутащук із мамою.
“Хочеш грошей — працюй, — кажуть тут. — А якщо тільки бідкатись, ліпше не стане!” Ось така філософія гуцулів, яка може стати в пригоді всім нам.
Радимо до вашої уваги текст про те, які шанси у прем'єра Володимира Гройсмана на успіший політичний проект
