Василь Голобородько народився та жив на Луганщині. У радянський час відмовився співпрацювати з КДБ, був робітником на шахті та в радгоспі. І завжди писав вірші.
Сьогодні 74-річний поет живе у Будинку творчості письменників в Ірпені — із Луганська довелося виїхати на початку війни.
— Ще у 1966 році ви написали у вірші: “Викрали моє ім’я (не штани ж — можна і без нього жити!)”. А через півстоліття “пророцтво”, можна сказати, збулося. Чи не думали подавати до суду за використання вашого імені?
— Мені пропонували друзі. Але як би я подавав? Цей герой не має нічого спільного зі мною. Ми — цілком різні люди.
— А про що насправді йшлося у тому вірші?
— Я писав “Викрали моє ім’я”, маючи на увазі викрадення імені “Русь” для назви колишнього Московського князівства. Тоді я навчався у Донецьку, перевівся туди у педагогічний інститут.
А перед тим здобував освіту в столиці — у двох закладах. На другому курсі філології Київського університету мене запросили у театральний інститут — на кінофакультет. Улітку 1965 року в групі кінорежисерів не було жодного україномовного студента, тож покликали мене.
Через це у вересні пропустив трудовий семестр у Київському університеті. Не відпрацював у колгоспі, а це було обов’язковим. Довелося йти в деканат і писати заяву про відрахування за власним бажанням.
Цей герой не має нічого спільного зі мною. Ми — цілком різні люди.
— Iз Донецького педінституту вас уже через два роки відрахували. За що?
— За розповсюдження праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Я дав її одному зі студентів, а він став читати на комсомольських зборах за кафедрою перед студентами. Прийшов куратор, доповів керівництву університету, мене відрахували.
Але вигнали не тільки за працю Івана Дзюби, а й за те, що говорив про необхідність викладання українською.
— А коли вам запропонували співпрацювати з КДБ?
— Коли в армію брали, в січні 1968 року. За це (співпрацю з КДБ. — Авт.) дозволяли навчатися у сільськогосподарській академії. Я відмовив. У мене тоді друкувалась книжка “Летюче віконце”. У видавництві відразу повідомили, що вона вже не вийде друком. Та у 1970 році цю збірку надрукували у США. Я розумів, що КДБ до мене звертався, аби я розпитував Дзюбу, Світличного, Сверстюка про їхні погляди й доповідав про це спецслужбам.
Після армії мені часто пропонували співпрацю, та я відмовляв. Ті, хто продалися у радянський час, дітей на дипломатів повивчали, квартири у Києві поотримували. Коли їм дарували помешкання, я в будівельних загонах працював, аж на Далекому Сході.
Фото day.kyiv.ua
— У СРСР ваші твори не друкували від 1969-го до 1986 року. Це не відбивало бажання писати?
— Рядки з’являлись, коли йшов на роботу. Записував, коли приходив додому. Хоч не завжди ввечері пригадував ту поезію. Адже постійно працював на важких роботах: на шахті, в радгоспі, мішки тягав...
— Коли вам таки вдалось отримати диплом про освіту?
— У 2005 році. Навчався екстерном на філолога в Луганському педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Чому? Бо став досліджувати казки. А в нашому суспільстві дослідження не сприймають серйозно, якщо не маєш вищої освіти.
Ті, хто продалися у радянський час, дітей на дипломатів повивчали, квартири у Києві поотримували.
— Над чим нині працюєте?
— Віршів пишу вже менше, працюю над підсумковим дослідженням про зміст українських казок. Коли Оксана Забужко запропонувала висунути мене на Нобелівську премію, я думав, що у Києві знайдуться видавці, які друкуватимуть мої книжки, але за п’ять років ніхто не запропонував співпраці.
Синовим коштом виходить моя невеличка книжка у Полтаві. Та мені подобається, що тепер можна самостійно видати книжку — за радянських часів це було неможливо.
— Як давно досліджуєте казки?
— Із 1996 року. Це дуже цікаво! Дізнався, що наші казки відомі з VI століття до нової ери. Вони є в “Одіссеї”. А Книга Товіта в Біблії складається з уривків чотирьох казок, сюжети яких — як у наших народних.
— Ви жили у різні періоди, в різних державах, за різних президентів. Коли було найважче?
— Блага все життя проходять повз мене. У моєму житті переплітаються проблеми суспільні та особисті. Ось чому я живу в Будинку творчості письменників в Ірпені, у жахливих умовах? Я більше не маю де жити. Не тому, що я так захотів.
Я — поет, і пишу україномовні вірші, а їх видають малим тиражем (ось тепер виходить 50 примірників моєї книги), у свою квартиру в Луганську не можу потрапити через війну. Колись хотів обміняти її на помешкання у Львові, адже луганське середовище було некомфортним для мене. Та тепер я мрію повернутись до своєї бібліотеки. Приїхати додому...
Радимо до вашої уваги також текст про те, як фахівці НАТО тренують українських бійців
