Багато хто вважає, що саме школа стає тим місцем, де людина може захопитись певною галуззю або ж навпаки — абсолютно зненавидіти навчання як таке. Як школа впливає на нас та наш вибір у житті, розповідають українські науковці.
Наталія Атамась, орнітологиня:
Я знала, що буду біологом-науковцем, мріяла про це з 5 класу. На жаль, мої школи жодним чином не могли допомогти в цьому. У місті не було навіть посередніх вчителів із біології. Зате були хороші вчителі з фізики та математики. І я старанно вчила ці предмети. Робила домашні завдання, потім читала додаткову літературу, яку звідусіль везли мені батьки — інтернету тоді не було.
Наталія Атамась під час експедиції.
Уже зараз я знаю, що не буває жодної природничої науки без математики, та й фізики також, і що можна зробити з фізика успішного біолога-науковця! Але школяркою я про таке не здогадувалась. Мені просто подобалось вчитися.
Потім, вступивши на біофак Київського національного університету, я познайомилась з іншими студентами. Ті, хто жив у Києві, а не у маленькому провінційному містечку, мали доступ до біологічних класів, гуртків, кращих викладачів, бібліотек з книжками. В мене нічого цього не було. Різниця у наших знаннях була величезна. Але я не вважала це проблемою, адже мені все ще подобалось вчитися.
Сьогодні ж навіть у далеких селах кожна дитина, в якої є інтернет, має безліч можливостей вчитися. Наявність хороших учителів з математики у моїй школі не зробили з мене математика. Відсутність таких учителів з біології не завадили мені стати біологом. Єдине, що мені справді знадобилося, — це вміння та бажання вчитися.
Чи має школа щось робити з дітьми, яким вчитися геть не подобається? Не знаю.
Певно, що науковців з них не вийде. Але можливо, їм подобається щось інше. Наприклад, заробляти гроші.
Олександр Аврамчук, кандидат психологічних наук:
Я завжди мріяв якнайшвидше закінчити школу й стати самостійним та незалежним. Озираючись на власний шлях, розумію, що шкільні роки навчили мене робити помилки, брати за них відповідальність й "отримувати на горіхи", але продовжувати крокувати вперед.
Олександр Аврамчук.
Більшість знань, які я забрав зі школи, мали практичний сенс у моєму житті. Я знав, що можу їх "пощупати" й розумів, чому відбувається саме так, а не інакше. Можливо через це більше проявляв себе у прикладних і природничих предметах, наперед розв’язував усі завдання з фізики та хімії, але ледь заставляв себе готуватися до української мови.
Мене часто запитують, що потрібно змінити у системі шкільної освіти, щоб діти, завершуючи її, почувалися більш психологічно благополучними. На жаль, я й досі не маю чіткої відповіді на це запитання. Можна дискутувати щодо шкільної програми, можна говорити про превенцію булінгу та формування серед школярів майбутніх лідерів, й звісно можна торкнутися прикладу європейських шкіл та пожалітися, що в нас не так. Проте, що дійсно, на мою думку, можна змінити, так це бачення й ставлення до школи. Ці зміни мають починатися з батьків й батьківських стосунків з дитиною, які щодня ведуть її до школи. Те, наскільки успішно чи ні потреби дитини (у любові, безумовному прийнятті, безпеці, автономії та реалістичних межах) будуть задоволені у сім’ї, впливатиме на формування переконань і відчуття себе та світу, вибудує певні схеми, які й стануть опорою нашому характеру.
Дуже важливо у школі навчитись самоповазі та вірі у свої сили. Тоді не матиме значення чи працюєш ти у науці, чи у сфері служіння іншим, чи у творчій галузі — головне бути людиною, де б ти не був.
Ольга Маслова, кандидатка біологічних наук:
Я пішла у школу в 7 років, хоча батькам пропонували посадити мене за парту ще з 5-ти, бо я давно вміла читати, писати та легко проходила усі тести на логіку та мислення. Але у мене мудрі батьки і вони зрозуміли, що шкільний сидячий стиль дався б мені важко. Давався він мені важко і в 7 років насправді.
У першому класі мені було вкрай нудно, дратувала необхідність сидіти і мовчати, навіть якщо вже все зробив. Часто (особливо у молодших класах) було важко зрозуміти, чого власне від дітей у школі хочуть. Якщо, наприклад, вчителька кричить на однокласника, котрий дає неправильну відповідь на запитання, а коли я (як мені на той момент здається) намагаюсь врятувати ситуацію і кажу правильну — кричить на мене, бо "ти не підняла руку, тебе ніхто не питав". Деякі формулювання, які звучали від учителів у школі, дратують мене досі: "вона може краще", "дитина розумна, але непосидюча", "от якби до таких здібностей ще й дисципліни" тощо.
Але от чого, що парадоксально, у мене майже не було, так це прямого зв’язку між хорошими/поганими стосунками з учителем та з його предметом. У мене були відверті конфлікти навіть з викладачами улюблених предметів!
Ольга Маслова.
Найбільше вражає, що у "стандартній" шкільній системі однаково важко і тим, хто реально не встигає за програмою і тим, хто схоплює інформацію швидше. І так, я розумію, що повністю ізольоване навчання — також не вихід, бо школа це не тільки уроки і предмети, а й неабияка соціалізація. Дитина має бачити який різний світ та люди у ньому. Однак, хочеться, все ж, щоб ознайомлення із гранями соціальних взаємодій було менш травматичним та більш гнучким і щоб у школах було більше індивідуального підходу до таких різних людей.
Що зміниться у школі з 1 вересня? Усі новації — в одному тексті.
