...16-річна Настя стоїть на автобусній зупинці біля метро “Академмістечко” в Києві. В руках тримає синю торбинку з намальованим якорем та написом “Я люблю Маріуполь”. Дівчина в супроводі матері їде на навчання до Маріупольського міського ліцею — він евакуювався до Пущі-Водиці на околиці столиці у приміщення одного з інтернатів і поновив очну роботу наприкінці січня.
Родина Анастасії покинула Маріуполь у березні. Мама дівчини згадує: їхали власною автівкою по мінному полю, місцеві люди підказували, як об’їхати небезпечні ділянки.
“У Маріуполі був апокаліпсис. Безперестанку падало з неба, прилітало з моря, з Донецька. Не було куди заховатися. Голод, холод, трупів ніхто не збирав”, — каже мати Анастасії.
Сім’я вирішила їхати до Німеччини — там встигли зробити операцію тяжко хворому дідусеві Насті. Та після цього повернулися на Батьківщину. “Бо нічого кращого за нашу Україну немає. Навіть коли у ній війна, — плаче жінка. — А можливість повернутися в рідний ліцей — це означає хоч трохи повернутися в минуле життя”.
Ми виходимо з маршрутки і йдемо порожніми вулицями Пущі-Водиці: деякі будівлі побиті осколками, є й ущент знищені після прямого попадання снаряда...
Тим часом Настя розповідає: “Я дуже рада, що потрапила у цей ліцей. Тут треба старатися, тут цікаво вчитися. Крім того, нам дозволяють фарбувати волосся, робити макіяж, мати довгі нігті, у нас тут повна свобода”. І справді — у дівчини довгі вії, нафарбовані тушшю, а також довгі рожеві нігті.
Ось ми заходимо в Маріупольський міський ліцей, він займає останній поверх одного з інтернатів. Навчання тут починається о 12.00. Та зараз замість того, щоб піти на перший урок, ми прямуємо у підвал — почалася повітряна тривога.
● Повітряна тривога. Школярі — в бомбосховищі. Фото авторки
У бомбосховищі з крайньої кімнати чути хлопчачий регіт — тут небезпеку перечікують десяток хлопців та дві дівчини. За ними наглядає вихователь — пан Сергій. Частина хлопців — у шльопанцях на босу ногу. Отже, роблю висновок, вони проживають у пансіоні при ліцеї. Заклад має 8 місць для хлопців і стільки ж для дівчат, забезпечує п’ятиразове харчування. Переважно тут живуть ліцеїсти, яким задалеко доїжджати до Пущі-Водиці.
“Посеред дня вони спокійно спускаються у сховище. А от загнати їх сюди вночі, особливо коли оголошують тривогу кілька разів, — це виклик”, — сміється вихователь.
Пан Сергій показує в телефоні довоєнні фото ліцею в Маріуполі — світлі коридори, сучасні класи, усміхнені діти та вчителі у форменому одязі... А далі — знімки ліцею з обпаленими стінами після російських обстрілів... “Там, у Маріуполі, у нас було краще приміщення, ніж тут. Узагалі, кращого за Маріуполь міста нема. Але ми вдячні, що Київ нас прийняв”, — додає чоловік.
УЧНІ — У 29 КРАЇНАХ
“У Маріуполі було понад 70 шкіл і 4 ліцеї. Ми єдині, хто поновив роботу в українській системі освіти”, — розповідає директор ліцею 50-річний Андрій Голютяк.
Ліцей налічує близько 300 учнів. Офлайн навчається 30. Решта відвідує лекції онлайн, переважно з інших міст України або з-за кордону, адже вихованці закладу перебувають у 29 країнах. 15 дітей залишаються в Маріуполі і 6 — в інших населених пунктах на непідконтрольній Україні території.
“З Маріуполя учні тишком-нишком виходять з нами на зв’язок. Але там він не завжди якісний, не завжди є світло, — каже директор. — В інших навчальних закладах загинуло багато дітей і вчителів. У нас, слава Богу, всі живі. Але є діти, які бачили, як осколком вбило когось з батьків... При цьому всьому вони ще примудрялися провозити через російські блокпости українські прапори. А наші вчителі вивозили всю нашу документацію і печатки з українським гербом. Вони всі — герої”.
Пан Андрій народився на Заході України. Закінчив Донецький національний університет. 1998 року прийшов працювати вчителем англійської до ліцею. Тоді мовою викладання тут була російська, але десять років тому міська рада ухвалила рішення про перехід на українську.
“У 2014 році, коли почалася війна, у нас ситуація була дуже важкою. Половина вчителів підтримувала “ту” сторону, — згадує Андрій Ярославович. — У 2018-му я став директором і поставив питання руба: або ви займаєте проукраїнську позицію, або я викликаю СБУ, і вони починають розбиратися з вашими ідеями і переконаннями. Кілька осіб одразу звільнилися. Дехто змінив свої погляди. Я організував для вчителів курси української.
Знаєте, у цьому й секрет, чому наш ліцей під час цієї війни витримав, — бо всі трималися за одну ідею, один за одного. А решта три маріупольські ліцеї пішли працювати на колаборантів. Один директор став міністром освіти “ДНР”, інша директорка — його заступницею. А третя поїхала кудись у Росію”.
З усіх вчителів закладу до роботи в Києві повернулися близько 60%. Одна з них — заступниця директора 50-річна Ірина Цинкуш. Вона саме закінчила онлайн-урок з геометрії і запрошує мене до окремого кабінету.
“24 і 25 лютого ми ще проводили уроки онлайн, хоча околиці міста вже були розтрощені. Ми до цього звикли ще у 2014 році, тому сподівалися, що росіяни постріляють і поїдуть, — каже Ірина Анатоліївна. — 9 березня прийняли рішення переїхати в ліцей, адже він у центрі, ми сподівались, що там безпечніше, бо житлові мікрорайоні вже були потрощені, трупи лежали просто на вулицях. Два тижні жили там з сім’єю у підвалі. Літаки пролітали кожні 15 хвилин, скидали бомби і вдень і вночі. Зрештою, ми вирішили їхати на Запоріжжя...
6 квітня повідомили батькам учнів, що хоч не на повну силу, але можемо працювати. Діти повиїжджали без усього — без зошитів, без підручників. Та ми розуміли, що зараз треба їх не так навчити, як згуртуватися і допомогти одне одному дати собі лад, прийти до якоїсь впорядкованості життя.
Я завжди плачу, коли це розказую, — витирає сльози Ірина Анатоліївна. — У дітей вкрали дитинство, у нас вкрали життя...
Київ? Ні, тут не як удома. Доводиться звикати. Коли розумієш, що тобі 50, а у тебе нічого немає, це дуже гірко...”
ВЛАСНЕ “ЄВРОБАЧЕННЯ” І ЧАЙ З ДИРЕКТОРОМ
Андрій Ярославович розповідає про щасливі будні ліцеїстів у Маріуполі. Там діти мали шкільну форму — у зелених, білих і сірих кольорах. Ескізи до неї робили самі учні. Потім разом з батьками вибирали найкращі варіанти.
“У нас дівчата мали три види спідничок. Чотири дні на тиждень ходили у формі, а в п’ятницю — вільний день, коли могли самовиразитися, — продовжує Андрій Ярославович. — Наприкінці року ми завжди вибирали найкращих учнів ліцею — 10 науковців, 10 творчо обдарованих. Діти з цієї двадцятки отримували солідні гроші, щоб бачили — своїм розумом і талантом можна заробляти. Кожного грудня ми проводили фестиваль короткометражного кіно іноземною мовою. Діти самі знімали фільм до 10 хвилин. Переважно англійською, іноді — німецькою та французькою. У нас навіть був свій фестиваль “Євробачення”, де діти теж співали англійською. Наприкінці року ми мали грандіозний конкурс — група року. Вибирали найкращу за різними показниками. Потім батьківський комітет фінансував їм кількаденну поїздку до якогось міста України”.
Андрій Ярославович пропонує пройтися ліцеєм. У кабінетах — по 3 — 4 учні, інші доєднуються до навчального процесу через інтернет. У класах проектори, інтерактивні панелі. Учні працюють за планшетами, які їм подарували перед початком навчання.
● "Учні можуть прийти до мене в кабінет, поговорити. Можемо по- пити разом чаю", — каже директор ліцею. Фото авторки
Директор зазирає до кабінету, де починається урок історії. Вчитель — молодий ветеран АТО. Один з учнів дружньо показує директору знак “вікторії”. “Вони розуміють, що ми — велика сім’я. Можуть прийти до мене в кабінет, поговорити. Можемо попити разом чаю, — каже Андрій Ярославович. — Нам важливо, щоб діти тут добре почувалися. Вони і так відірвані від дому, частина — від батьків”.
●●●
Нині приміщення ліцею у Маріуполі стоїть зруйноване. Андрій Ярославович переживає, що після повернення закладу додому (це обов’язково станеться!) буде важко привести його до ладу.
Тим часом українських дітей, які з батьками залишилися на окупованій Росією території, приїжджають навчати вчителі з Донецька та Росії. Ввели предмет “Разговоры о важном”, на якому учням прищеплюють “патріотизм” і розказують, що існування незалежної країни Україна — непорозуміння історії...
