Леонід Мороз і досі пам’ятає, як тішився його син-школяр, коли батько купив їм зі старшою сестричкою Любомирою перший комп’ютер. То був 2005 рік, таку техніку дозволити собі могла не кожна сільська родина. Василько просто закохався у комп’ютерну справу.
“Після закінчення Хотинської школи №1 син навчався у технікумі, де отримав спеціальність механіка, — каже пан Леонід. — У 2011 році його призвали до армії, після повернення з якої Василь присвятив себе улюбленій комп’ютерній справі. Він часто допомагав землякам щось полагодити, встановлював антивіруси та інші програми, за це ніколи не брав з людей жодної копійки. Василь мав добре та щире серце! Ми разом їздили на Майдан у столицю, жили тоді в наметі на Хрещатику, щиро вболівали за світле майбутнє нашої держави”.
● Василь Мороз. Фото з родинного архіву
З 2015 року Василь Мороз служив в АТО у складі 17-ї танкової бригади у районі Попасної, був на посаді водія машини.
“У квітні 2016 року син демобілізувався, отримав звання учасника бойових дій. Йому виділили земельну ділянку. Війна сильно вплинула на Василя, він замкнувся у собі. Лише декілька разів ділився пережитим і називав прізвища трьох друзів, яких там втратив, — пригадує пан Леонід. — Син мало їв, змарнів, спочатку спав на підлозі, боявся різких звуків. Пробував працевлаштуватись, проте йому було важко адаптуватися. А потім як зачинився у кімнаті, то майже півтора року звідти не виходив, весь час проводив біля комп’ютера. У 2021 році Василь підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила, де отримав спеціальність гранатометника. Мав позивний “Васька”.
Повномасштабне вторгнення застало Василя на Луганщині, де точились важкі бої.
“Наші розмови були рідшими, тому що не завжди працювала мобільна мережа в тому пеклі. Востаннє говорив із Василем за три дні до трагедії. Син казав, що все добре й щоб чекали бійців із перемогою, — каже Леонід Мороз. — Але 28 березня 2022 року під час бою окупанти поцілили з танка в українських захисників, мій син та його побратим відразу загинули. Три дні тіла не могли забрати. Зрештою, вдалось.
Поховали ми Василя у селі Атаки на Буковині з військовими почестями. За самовідданість та хоробрість його нагороджено посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Важко переживаємо цю втрату ми з мамою Василя, сестрою, трьома його племінниками. Вже після поховання дізнались, що у сина була дівчина, з якою він мріяв побратись. Не судилось”.
Коли родина отримала після втрати Василя від держави компенсацію, то вирішила витратити її на щось корисне для земляків.
“Я дізнався, що у комп’ютерному класі в школі у Хотині, де колись навчався син, робочими були лише два комп’ютери, — каже пан Леонід. — Тому виділив 750 000 гривень на закупівлю 10 комп’ютерів, принтера, ламінатора, ноутбука для вчителя, облаштування класу.
Були із родиною на відкритті. На стіні класу — портрет нашого сина. Сліз не стримував ніхто. А бачили би ви щасливі очі школярів, вони так раділи новій техніці! Та й ми щасливі, бо діти — це наше майбутнє, хай вчаться, розвиваються. Аби лише був мир! Впевнений, Василь втішився би нашому вчинку”.
