У РФ стверджують, що Колобок нібито родом з російського Ульяновська на Волзі, де цьому персонажу навіть встановили пам’ятник. А в Барнаулі з’явився монумент на честь “Курочки Рябої”. Усе для того, щоб анінайменший сумнів не закрадався щодо походження цієї казки.
— Росія постійно намагається привласнити собі щось наше, і казки — не виняток, — каже Сашко Лірник, український казкар. — Однак “Колобок” аж ніяк не може бути російською казкою, судячи хоча б із назви. Адже слова “коло” в російській мові нема. Якби казка “Колобок” була російською, то називалася б, наприклад, “Круглобок”. Те саме з “Курочкою Рябою” чи “Рукавичкою”. Це давні слов’янські казки, які в нас побутували завжди. Звичайно, частина слов’янського етносу потрапляла на Московщину, так би мовити, у загальну скарбничку. Але коли ці казки розповідали дітям на наших теренах, Москви ще взагалі не було! Там жаби квакали і вовки бігали.
— А як стосовно трьох богатирів — Iллі Муромця, Добрині Микитича та Олешка Поповича? Росіяни вперто наполягають, що ці персонажі — теж їхні.
— Це також украдені герої. За версією росіян, Ілля Муромець нібито народився в селі Карачарово біля Мурома, і звідти його прізвисько Муромець. Але насправді богатир народився в селі Морівськ, що на Чернігівщині. І ось доказ: у билинах йдеться, що Ілля їхав конем до Києва три дні. А як він міг подолати відстань від російського Мурома до Києва за такий короткий час? Та для цього й кількох тижнів не вистачить. А ось дістатися до Києва за три дні справді можна було із села на Чернігівщині. До речі, Іллю часто згадують не як Муромця, а як Муровлянина. Та й поховали його на території Києво-Печерської лаври.
Олешко Попович — теж історична постать, і він у нас жив (за даними літописів, походив з Пирятина на Полтавщині. — Авт.) Родом звідти й Добриня Микитич (є припущення, що він був рідний дядько князя Володимира Великого. — Авт.). Ці три богатирі — реальні особи, які жили в часи Київської Русі. Їхні історії описані у билинах. Зокрема, наприкінці XIX століття їх зафіксували російські науковціфольклористи на Помор’ї, біля Архангельська. У билинах йдеться про Київ, про Володимира Ясне Сонечко, але росіяни все одно їх привласнили, тільки трохи адаптували під себе.
— Чому ці записи збереглися лише в Росії?
— Усні перекази, як відомо, можуть довго передаватися, якщо їх не “перебивати” іншими. На Помор’ї не було ні війн, ні загалом катаклізмів, та й інших героїв не прибувало, тому ці перекази там і збереглися.
— А росіяни мають свої казки?
— Мають, але дуже примітивні, читати їх важко. У них відображена зовсім інша ментальність, інша настанова. До речі, “Золота рибка” — не російська казка, а іжорська (угрофінський народ. — Авт.). Олександрові Пушкіну її розповідала няня, яка була іжорка. А він цю казку “зробив” російською. В Україні є подібна казка, тільки про вербу. А загалом оригінальних казкових сюжетів у світі не так багато — близько 200.
— Чи можна зупинити ці постійні крадіжки Росії?
— Нехай собі божеволіють і пишуть, що хочуть. А нам треба популяризувати українські казки та розповідати про своє коріння. Наприклад, можна було б це робити на казкових фестивалях. Але має бути державна програма, бо зусиль ентузіастів, на жаль, не вистачає. Тим часом Росія вкладає мільярди у свою ідеологію.
