Ці діти мали би бавитися, навчатися, гуляти з друзями, пізнавати світ, радіти, закохуватись, усміхатися... Але в їхні міста прийшов клятий рускій мір. Ці діти ховались у підвалах від бомбардувань рашистів, утікали від градів, не мали їжі й води. Сьогодні вони в умовній безпеці. З вікон їхньої оселі вже не видно ворожих танків. Але як довго вони ще снитимуться цим янголам?..
Я прийшла до львівського притулку, де наразі проживає 47 дітей віком від 4 до 17 років. Лише семеро — з Львівщини. Усі інші прибули з гарячих точок. “До нас стали привозити діток одразу після повномасштабного вторгнення росії, — пояснює чергова притулку. — Багато хто з них позбавлений батьківської опіки. Але немало й таких, кого батьки відправили до Львова евакуаційними автобусами, аби вберегти від війни...”
Кількість вихованців тут змінюється мало не щодня — одні прибувають, інших забирають рідні.
У спальні для дівчат бракує ліжок, тож для старших постелили матраци на підлозі. “Нам так зручно”, — в один голос запевняють 12-річна Віка, яка мешкає тут з трирічного віку, та її нові подружки — 16-річні Марина й Наталя з Сумщини. Дівчата саме вправляються у вмінні робити макіяж. “Ми з міста Лебедина, — каже Марина. — Навчались у коледжі на вчительок, приїхали сюди евакуаційним автобусом понад два тижні тому”. “Тут нарешті відчуваємо спокій”, — додає Наталя.
Марина, Віка і Наталя тепер подруги.
До кімнати заходить 17-річна Руслана. “Я також з Лебедина, — каже юнка, затуляючи обличчя руками. — Ми переховувались від бомбардування у підвалі, а потім нас привезли сюди...”
Старші дівчата допомагають вихователям у всьому — доглядають менших діток, чергують у їдальні. Саме настав час обіду, тож вони поспішають накривати на столи. У меню сьогодні — овочевий суп, макарони з м’ясом та підливою.
У їдальні знайомлюсь з 17-річним Владом. “Я з Чернігова, навчався там на муляра-штукатура, жив у гуртожитку, поки все не почалось, — каже. — Там бомблять щодня... У нас не було води, світла, газу. Ми ледь виживали, набираючи воду на вулиці в колонках, а їжу готували на дровах. Я виїхав звідти колоною з десяти евакуаційних автобусів. Ми 11 годин їхали полями до Києва... А звідти я потягом дістався до Львова”.
“У нас в Чернігові не було води, світла, газу”, — каже 17-річний Влад.
...Зі спортзалу долинають звуки ударів м’ячів об стінку, йду туди. Знайомлюсь з 14-річною Мариною, яка донедавна виховувалась в одному з притулків Лисичанська. “Ми виїхали сюди евакуаційним автобусом 27 лютого, а через чотири дні після того місто стали бомбити”, — каже дівчина.
“А я їхав сюди з Херсона три доби — сам за кермом, — ділиться 16-річний Антон. — Батьки там залишились, я ж захотів потрапити до Польщі, де живуть мої рідні. Поки їхав, бачив танки й БТР-ри повсюди. Російські війська гатили градами...” Антон дістався кордону, але звідти його завернули й доправили до притулку.
...Заходжу до ігрової кімнати, тут бавиться понад десятеро діток. “Мене звати Платон, мені 5 років, — діловито представляється один з них. — Вчора мама приїжджала, обіцяла сьогодні мене забрати, але не забрала...” Деякі речі не змінює навіть війна. Одні батьки, намагаючись врятувати життя дітей, садять їх в евакуаційні автобуси, розлучаються зі сльозами на очах і мріють якомога швидше зустрітися. Інші ж, живучи на мирній території, лише час до часу навідують найрідніших у притулках...
Уже біля виходу стикаюсь із усміхненим хлопчиною. “Я приїхав сюди з Харкова потягом тиждень тому, — каже 15-річний Матвій. — Удома залишились мої мама й вітчим, у нього інвалідність. На щастя, наш будинок уцілів, а от у сусідній влучила ракета...”
Хлопець спершу приїхав до кордону, його не пропустили, тоді автостопом дістався до Червонограда, звідти рейсовим автобусом — до Львова.
“У райадміністрації мене скерували у притулок. Тут тепло, спокійно, смачно готують, — ділиться Матвій. — А ще часто приходять волонтери, ми разом малюємо, співаємо, недавно їздили на конях кататись”.
Хлопець мріє: коли Україна переможе ворога, то він повернеться до рідних і продовжить навчатись малювання у коледжі. “У майбутньому хочу займатись плануванням і відбудовою свого рідного міста”, — ділиться Матвій.
Станом на сьогодні, після повномасштабного вторгнення росії в Україну, у 22 локаціях (сиротинці, інтернати, будинки дитини, притулки) Львівщини перебувають 800 дітей з 9 регіонів країни (460 з них — сироти). Також до області переїхали 12 будинків сімейного типу і 5 прийомних сімей.
“Днями очікуємо на дітей із двох будинків сімейного типу з Луганщини, в одному — 10, в другому — 8 дітей, — каже Володимир Лис, начальник служби у справах дітей ЛОДА.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про лікаря з Маріуполя, якого вбили окупанти
