Йдеться про Рівненсько-Волинську єпархію ПЦУ. У понад двох десятках сіл цих областей у храмах тепер не звучатиме словосполучення “раби Божі”. Натомість вірян називатимуть “діти Божі”. Також дружину священника більше не називатимуть “матушкою”, а звертатимуться до неї “матінко” згідно з давньою українською православною традицією.
Як розповідає правлячий архієрей Рівненсько-Волинської єпархії ПЦУ єпископ Гавриїл, таке рішення прийняли, обговоривши його зі священниками та вірянами.
“До приєднання до Православної церкви України, наша єпархія належала до Автокефальної православної церкви, яка завжди була надзвичайно патріотичною і відродилася ще до розпаду Радянського Союзу в 1989 році, — каже єпископ Гавриїл. — Я вже давно помічав, що віряни хотіли б змінити те, що нас пов’язує з московською церквою. Маю на увазі такі терміни як “батюшка”, “матушка”, “раби Божі”. Під час війни ця потреба стала критичною. Я поговорив зі священниками, з нашими вірянами. І разом ми вирішили, що настав час змінити ці звертання. Тож тепер, коли ми благословляємо трапезу, ми казатимемо: “Христе Боже, благослови їжу та пиття дітям Твоїм”, раніше ж ми вживали “рабам Твоїм”.
Ці зміни не зафіксовані документально, але у парафіях Рівненсько-Волинської єпархії ПЦУ вони набули чинності, згідно з рішенням єпископа.
А звідки ж загалом в ужитку Православної церкви України взялося поняття “раби Божі”?
Єпископ Рівненський і Сарненський Гавриїл пояснює: “Термін “раби Божі” походить зі Святого Письма. Воно означало служіння Богу. Сьогодні у нас є інше розуміння рабства — ми засуджуємо це явище. Тепер часто говорять про росіян, як рабів Путіна, що виконують його накази. Українці — надзвичайно волелюбний народ, для нас розуміння терміну “раб” нині інше, ніж в часи Ісуса Христа. Як бачимо, життєві обставини вносять свої корективи у розуміння тих чи інших слів та виразів. І це потрібно враховувати”.
“Війна завжди провокує роздуми людини над тим, ким вона є, як до неї звертатися, — додає Ірина Преловська, науковиця, церковна історикиня. — Варто лише задуматися, як ми ставимося до рабів, а як до рідних люблячих дітей.
Звісно, такі зміни можуть виглядати як посягання на канонічність текстів, особливо для оцерковлених людей, які знають їх напам’ять. Тож не всі віряни можуть це прийняти. Втім зміна словесної матриці несе за собою зміну власного усвідомлення — навіть якщо це було й несвідоме називання себе рабом. Натомість з’явиться розуміння, що віряни — люблячі діти”.
