Якщо раніше Токіо провадив дуже жорстку міграційну політику (торік статус біженця в Японії вдалося здобути лише 74 шукачам міжнародного захисту), то для українців, які шукали захисту, гостинно відчинили двері.
Японія надає українцям, які тікають від війни, 90-денну візу та можливість перейти на річну візу у разі працевлаштування чи навчання. Отримати візу можна в посольствах або консульствах цієї країни — наприклад, у Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, Молдові.
...30-літня Аліна Шелякіна — родом із Луганська, але останні 13 років навчалась і працювала у Києві. Коли почалася повномасштабна війна, жінка була у відпустці в Таїланді. Звідти вирішила полетіти до Японії.
Як виявилось, для того, щоб оселитися на батьківщині сакури в статусі біженця, бажано мати когось, хто готовий за вас поручитись, — так званого гаранта.
“Тоді ваші шанси здобути захист тут — майже 100%, — каже жінка. — Хто може виступати гарантом? Родич, який постійно проживає в Японії, друг чи партнер, а ще — благодійна організація або мовна школа. Вони й несуть повну фінансову відповідальність за людину: від житла до їжі. Втім чимало з цих функцій взяла на себе держава”.
29-річна харків’янка Олена Земляченко приїхала до Японії, не маючи гаранта. Спочатку її безплатно поселили в готель (харчування також не треба було оплачувати), а згодом надали квартиру.
“Помешкання шукають для вас відповідні державні служби, — ділиться українка. — Потім видають гроші ще й для його облаштування, бо там — голі стіни. Оренду ж оплачує префектура — переважно на термін від шести місяців до року. Покривають і вартість комунальних послуг”.
Додамо, що українців забезпечують також телефонами зі зв’язком. “Отримати японську сім-картку насправді дуже важко, — розповідає пані Земляченко. — Зазвичай її дають, якщо маєте рахунок у банку. Його ж відкривають після пів року перебування у країні. Тобто мінімум шість місяців ти без місцевого зв’язку. А нам у день прильоту видали нові телефони із “сімками”. Причому з проплаченими дзвінками та інтернетом на рік”.
Аліна Шелякіна каже, що той, хто має гаранта, отримує допомогу від “Ніппон Фондейшен” — 1 000 000 єн (приблизно 255 тисяч гривень, офіційний курс: 1 грн = 3,91 єни) на рік. Її виплачують що три місяці чотирма рівними платежами. Щоправда, доведеться трохи почекати (не менш як 30 днів), щоб почали надходити кошти.
“Крім того, можна розраховувати на одноразову виплату від муніципалітету, — зазначає біженка. — Суми різні: від 30 до 100 тисяч єн. Місто Адачі, де я оселилась, видало якраз максимальну допомогу. Хоча знаю випадки, коли деякі міста взагалі нічого не виплачують”.
“Якщо біженець прибув без гаранта, держава надає гроші на денні витрати, — додає Олена Земляченко. — Впродовж пів року після приїзду видають допомогу в розмірі 2400 єн на день на людину і на другого члена тієї ж сім’ї — 1600 єн, тобто 4 тисячі на двох”.
Впродовж пів року після приїзду видають допомогу в розмірі 2400 єн на день на людину і на другого члена тієї ж сім’ї — 1600 єн, тобто 4 тисячі на двох.
“Життя тут, якщо порівнювати з Україною, звісно, дуже дороге, — каже пані Аліна. — Наприклад, на проїзд щоденно витрачаю 7 — 8 доларів. Коли кудись далі потрібно, трохи за місто, то вже 20. Але якщо тут працювати, то можна жити комфортно. Особливо враховуючи, що не потрібно платити за житло”.
“Медичне страхування також оплачують на рік, — каже пані Олена. — Перші шість місяців лікування безплатне (якщо йдеться про те, щоб поставити вініри чи щось таке, то це не входить у страховку), далі — доплачуєш 30%...
До слова, для дітей також багато допомоги. Садочки, школи, різні вищі навчальні заклади — всі беруть наших дітей за спрощеною програмою”.
“Центри зайнятості, як і в нас, є в кожній префектурі, — каже харків’янка. — Вам можуть допомогти там із пошуком роботи (для працевлаштування треба мати картку резидента), хоча швидше знайти вакансії самотужки. Можна влаштуватися навіть без доброго володіння японською мовою й отримувати платню за ту саму роботу на тому ж рівні, що і японці”.
До речі, про мову. Олена Земляченко почала її вивчати, щойно опинилась в Японії. Викладач приходив до готелю, де поселили українку. Заняття відбувались п’ять разів на тиждень по чотири години.
“Тим, хто їде сюди, варто розуміти, що без мови тут буде дуже важко, — додає Аліна Шелякіна. — Англійська не допоможе, особливо на побутовому рівні. І лише те, що ти перебуваєш у середовищі японців, не допоможе тобі вивчити мову. Цьому потрібно приділяти дуже багато уваги”.
Звичайно, життя в Японії дуже відрізняється від життя в Україні. Не тільки національними традиціями та економічними реаліями. Різниться менталітет. Тож, за словами наших біженок, тут доволі непросто. Та головне — над головою не літають ракети...
