У Хмельницькому психологи безплатно допомагають дітлахам пропрацювати негативні спогади, спричинені війною. Працюють за спеціальною програмою. У центрі просторої кімнати на великому м’якому килимі сидять п’ятеро дітлахів віком від 7 до 10 років. Вони приїхали до Хмельницького з Лисичанська, Краматорська, Харкова, Херсона та Маріуполя.
Психологиня Ірина Кохановська починає заняття з перевірки домашнього завдання. На попередніх заняттях вони вивчали техніки, які допомагають заспокоїтися. Дітлахи розповідають, як практикувались удома.
Коли черга доходить до Савелія, хлопчик каже, що якось у нього був напад страху. Щоб впоратись із ним, дитина заплющила очі та уявила себе у світі цукрової вати. Савелій використав одну з вивчених методик — “безпечне місце”.
За виконання завдання всі діти отримують солодощі, а потім беруться за наступну частину заняття — малювання коміксу. Дітям роздають аркуші паперу та олівці. Їх просять розділити аркуш на вісім частин. “У цих восьми квадратиках ми будемо малювати те, як ви пригадуєте початок війни, — каже психологиня Ірина Йолтухiвська, співзасновниця табору. — Кожен квадратик ми заповнюватимемо за чергою разом”.
Малюючи й ділячись спогадами, діти у безпечних умовах пропрацьовують травматичний досвід. У кінці цього процесу дітей просять розповісти, що вони намалювали.
“Коли я прокинувся, то одразу пішов у ванну, там були подушки та ковдри, — розповідає та показує свій комікс 7-річний Сашко. — Далі я пішов у свою кімнату та через вікно побачив, як вибухнув будинок. Тоді я зрозумів, що почалась війна. Далі ми складали речі у машину. А ось тут я зобразив згорілу колону російської техніки, яку бачив, коли ми покидали місто...”
Я пішов у свою кімнату та через вікно побачив, як вибухнув будинок. Тоді я зрозумів, що почалась війна.
У кінці розповіді Сашка запитують, що він відчував, коли пригадував ці події. Хлопчик каже, що це були тривога та страх.
Через годину починається перерва — діти граються, п’ють чай, їдять печиво. А я розмовляю з психологинею. Ірина Кохановська каже, що у 2014 році їй довелося покинути Лисичанськ. Відтоді жінка працює з дорослими та дітьми, чия психіка постраждала внаслідок війни.
“Заняття з дітьми в нас відбуваються за програмою “Діти та війна. Техніки зцілення”, яку нам передали ще у 2014 році, — Ірина розгортає посібник, у якому описані методики роботи з постраждалими. — Одним з його розробників є Лондонський інститут психіатрії”.
За словами Ірини, часто дорослі безпідставно вважають, що, наприклад, страх гучних звуків через війну мине сам. “Але це не так. Маю знайомих, які впродовж восьми років жили з цим страхом, а змогли його позбутися тільки після роботи з психологом. Тому з відбитками війни треба працювати”, — каже Ірина.
До нашої розмови приєднується мама одного з дітлахів Надія Мамонтова, яка переїхала у Хмельницький з Маріуполя.
“Певний час ми з сином ховались від постійних обстрілів у підвалі, — каже жінка. — Коли вже переїхали у Хмельницький, син усе одно не почувався у безпеці.
Пам’ятаю, як ми переходили невеликий місточок через річку, і син запитав: “Мамо, а цей міст можуть підірвати?” Щоб допомогти дитині, я записала його в цей табір”.
Надія також каже, що завдяки заняттям у таборі її син знайшов собі нових друзів, став більш активним і веселим. Подібні історії розповідають й інші батьки — раніше їхні діти боялися виходити надвір, не могли спокійно спати. Тепер же вони почуваються щасливішими.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українці зустрічають ЗСУ у звільнених селах і містах
