Сльози щастя, обійми, поцілунки. Українці зустрічають військових ЗСУ, які звільнили їхні міста і села від російських загарбників. Нашим бійцям вдалося повернути майже 6 тисяч квадратних кілометрів української території, повідомила заступниця міністра оборони Ганна Маляр. Ми розшукали жителів звільнених населених пунктів і поговорили з ними про життя в окупації та зустріч з українськими воїнами.
ВИСОКОПІЛЛЯ. “ЦЕ ДРУГА БУЧА”
4 вересня українські військові звільнили селище Високопілля (населення — 4000 осіб), що на Херсонщині. Російські танки увійшли сюди 13 березня.
“На момент окупації у селищі було дуже багато людей: до нас приїхало декількасот переселенців, сподіваючись, що сюди ворог не дійде, ми ж майже біля кордону з Дніпропетровською областю, — розповідає 36-річна Римма Ляшок, жителька Високопілля. — Всі думали: ну навіщо тим оркам наше селище? Тут же нема якоїсь важливої інфраструктури. Ми гадали, що в нас безпечно. А проте опинились у пастці”.
Події під час окупації свого селища пані Римма порівнює зі злочинами в Бучі та Ірпені, що на Київщині. “Майже пів року орки робили тут, що хотіли. Гвалтували дівчат та жінок, влаштовували катівні для чоловіків — допитували їх, били, прострілювали коліна, — згадує жінка. — Шукали, зокрема, тих, хто брав участь в АТО або в заходах на підтримку України. Обстрілювали будинки правоохоронців...”
Уже на початку повномасштабної війни у Високопіллі виникли проблеми з електрикою, газом та водопостачанням.
“Доводилося ходити до криниці просто під обстрілами. Так загинули щонайменше чотири людини — у них потрапили осколки, — розповідає далі пані Римма. — Ще в перші кілька тижнів лікарі надавали допомогу пораненим, але невдовзі запаси медикаментів вичерпалися. Тож рятувати людей просто не було чим”.
Також у селищі були проблеми з продуктами. “Адже магазини розграбували, розтрощили, а доставок ніяких не було. Я мала 13 свиней... Орки вбили кілька і забрали собі”, — мовить жінка.
Росіяни активно мародерили. “Моя донька — одинадцятикласниця. Тож, знаючи, що поїде у місто на навчання, я наперед скуповувала техніку для неї, посуд, постільну білизну. Орки все це покрали. Вигрібали з наших домівок, що тільки бачили”, — каже пані Римма.
Окупанти дуже дивувались інфраструктурі Високопілля. “Говорили, що це не може бути селищем! Це точно місто, адже у селищі так добре не живуть. Дивувались, що вулиці освітлені, на дорогах — асфальт, будинки акуратні, — ділиться пані Римма. — А коли в одному з будинків побачили бойлер, то просили, щоб хазяйка зняла його й показала, що ж туди напхала. На мікрохвильовку буряти говорили, що це сейф. Наказували людям ввести пін-код — хотіли забрати звідти гроші... На будівлях у селищі понаписували: “А кто разрешил вам красиво жить?”
На будівлях у селищі понаписували: “А кто разрешил вам красиво жить?”
Багатьом жителям Високопілля вдалось утекти. В тому числі пані Риммі. Люди втікали полями, лісопосадками. Але оскільки територія була замінована, то чимало людей загинули. “Знаю одну родину, яка так утікала — жінка з сином і її мама. Жінка загинула, а бабуся з онуком врятувались”, — з сумом каже пані Римма.
Коли нещодавно селище звільнили від росіян, люди плакали від щастя.
“Сусідка вранці вийшла й побачила на вулиці двох солдатів. Не розібрала, з якої армії вони, бо погано бачить без окулярів. А військові привітались до неї “Слава Україні!” — каже пані Римма. — Жінка подумала: може, це чергова провокація від орків? Та все ж побачила жовту стрічку на рукавах військових. І сміливо відповіла: “Героям слава!” Довго обіймала, цілувала українських військових, дякувала їм!
Місцеві жителі ставали навколішки й дякували українським визволителям. Дай Боже, щоб ЗСУ відігнали тих орків подалі з України! Щоб у Високопілля ніколи більше не повернувся ворог! І щоб Україна якомога скоріше перемогла”.
ШЕВЧЕНКОВЕ. “ДОНЮ, МИ ВЖЕ В УКРАЇНІ!”
9 вересня з’явилась інформація, що українські військові прогнали російських окупантів з населеного пункту Шевченкове (населення — 6700 осіб), що у Харківській області. Місцеві одразу ж після визволення зафарбували російський триколор на стелі на в’їзді.
“У ніч перед визволенням люди поховались у підвали — було дуже гучно. Літали бомби, — розповідає Юлія Жимеренко, родом із селища Шевченкове, наразі там мешкає її мама. — Вранці стало спокійніше, люди повиходили на вулиці. Того дня був похорон сусіда. Люди провели померлого, але на кладовище не наважились їхати. Туди відправились лише дружина померлого та родичі. І ось у дорозі вони побачили український танк, синьо-жовтий прапор — і, звісно, наших військових!
Моя мама, як тільки дізналась, що селище вільне від окупантів, піднялась на 4-й поверх багатоповерхівки (бо лише там ловить зв’язок) і подзвонила мені. “Юлічка, доню, ми вже в Україні, — кричала мама у слухавку, вся у сльозах. — Наші воїни вже стоять біля центральної аптеки”. Емоції переповнювали нас обох. Ми обоє плакали й раділи. Ми такі вдячні нашим захисникам!”
Юлія попросила маму залишатися вдома, адже орки, втікаючи, могли й міни позалишати. “Але мама не могла всидіти вдома, сіла на велосипед і поїхала до наших військових. Хотіла особисто подякувати їм! — каже Юлія. — Тоді запитала військових, чи може поїхати в сусіднє село, де в нас старенька хата, щоб погодувати собаку й котів. Вони сказали, що можна — бо ворога й там уже нема”.
По визволенню місцеві приносили українським військовим їжу — хотіли хоча б пригостити смачненьким своїх визволителів. “У звільненому селищі Чкаловське люди пригощали військових домашнім борщем”, — каже Юлія.
Вона додає, що її рідне селище було в окупації майже 200 днів.
“Орки намагались зламати дух місцевих. Щодня говорили, що ми не потрібні Україні, що вони тут назавжди й що наведуть порядок, — провадить далі жінка. — А тих, хто сперечався з ними, карали. Знаю, що викрали місцевого вчителя історії, краєзнавця. Досі невідомо, де він. А ще вбили місцевого фермера, який чітко заявляв про проукраїнські погляди. Багато кого забирали “на підвал”, на перевиховання, як вони це називали...”
БАЛАКЛІЯ. “В ОКУПАЦІЇ НАВІТЬ ДИХАТИ ВАЖКО”
Голова Харківської ОВА Олег Синєгубов 10 вересня оголосив про офіційне підняття українського прапора над звільненою від окупантів Балаклією. 27-тисячне місто перебувало в російській окупації майже шість місяців.
“Як же радісно було зустрічати наших військових ЗСУ, — каже, плачучи, пані Лідія, жителька Балаклії. — Як же сильно ми їх чекали ці пів року! Завжди вірили, що нас от-от звільнять! Емоції зашкалювали. Наші військові, бідненькі, стільки натерпілись, дякуємо їм!”
Жінка розповідає, що в день звільнення місцеві виходили на вулиці — аби особисто подякувати захисникам, обіймали їх. “Мій чоловік взяв відро квашених помідорів і завіз нашим військовим, — усміхається жінка. — Каже, хоч чимось їх пригощу, бо більше нічим поділитись. Хлопцям сподобалось — так дякували! І ми раділи!”
Пані Лідія розповідає, що за час окупації у Балаклії зникло дуже багато чоловіків.
“Місцевих звинувачували в тому, що вони нібито є навідниками в ЗСУ, що передають дані окупантів нашій армії. Знайому, яка раніше працювала у військкоматі, возили на допити. Що тепер з нею — навіть не знаю, — каже жінка. — Найважче було морально. Ти наче й у своєму будинку, на своєму подвір’ї, але почуваєшся так, ніби потрапив в ув’язнення. Знаєте, в окупації навіть дихати було важко. Дай Боже, щоб росіяни більше ніколи сюди не повернулись. І забрались з України назавжди”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як греко-католицький монастир став прихистком і для православних біженців, і для мусульман
