Майже два десятиліття тут не дзвеніли дитячі голоси, і лише тепер ситуація змінилася. Наразі в селі проживає восьмеро школярів та одна дитина дошкільного віку.
“Старослов’янською слово “карачунь” означало “чорна смерть”, — розповідає голова громади Анатолій Дімітров. — Звідси походить і назва села. У роки Другої світової війни хутір Карачун був дощенту спалений. У повоєнні роки мешканці відбудували свої домівки. Моя покійна бабуся жила в селі до 2000 року, її хата збереглась. Колись тут у кожній родині було одна-дві корови, а бувало, що й десять тримали. Люди поралися коло землі, дуже працьовиті були. За словами старожилів, працював магазин, діяв клуб, був колгосп, де вирощували чимало худоби. Але згодом молодь виїхала до міста у пошуках кращого життя. Залишились доживати віку старші люди”.
Був час, коли в Карачуні не народжувалися діти впродовж 20 років. Але ця сумна тенденція вже в минулому. Нині у селі зареєстровано 26 жителів, і 9 з них — діти. Їх возять автобусом до школи у Малинськ, що за чотири кілометри. За продуктами місцеві прямують туди ж, адже магазину в Карачуні нема.
“Або родичі передають автобусом харчі. Чи школярам дають гроші, а ті вертаються з Малинська з товаром, — зауважує голова. — Раз на місяць у Карачун приїжджає пошта, тоді люди можуть і пенсії отримати, і пресу купити, і продукти”.
З Карачуна до обласного центру — Рівного — 72 кілометри. Раніше на станції неподалік села зупинялись дизелі. Ними можна було дістатися Здолбунова, Рівного, діти добиралися до школи.
Фото uk.wikipedia.org/wiki/Карачун_(зупинний_пункт)
Та вже кілька років як поїзди там не зупиняються. Тому, щоб потрапити до Рівного, мешканці Карачуна їдуть у Малинськ, а звідти вже маршруткою до обласного центру. За словами голови громади, у тутешніх лісах влітку багато грибів, чорниць, ожини, які карачунці збирають і продають у місті. “Також люди мають городи, тримають овець, поросят, корів, коней, бджіл. Усі між собою дружні, допомагають одне одному, — каже Анатолій Дімітров. — Так, хотілося б, щоб у селі було більше мешканців, щоб розквітав наш край. Не втрачаємо надії, що колись це станеться”.
