Музей історії Києва шукає на повну зайнятість наукового співробітника, обіцяючи 15 тисяч гривень зарплати. Тим часом двірникові в Музеї історії України у Другій світовій війні пропонують зарплату від 12 800 до 17 000 гривень. Очевидна несправедливість в оплаті праці, звісно, дуже обурює наших вчених. Чому ж склалася така ситуація?
Кандидатка біологічних наук, наукова співробітниця Інституту зоології імені І. І. Шмальгаузена Євгенія Яніш каже, що проблеми з зарплатами науковців виникли не сьогодні і не вчора. “У 2016 році майже кожного третього-четвертого працівника у НАН України довелося скоротити, — розповідає науковиця. — Згідно із законодавством, держава повинна виділяти 1,8% загального ВВП на науку, а виділяється приблизно 0,16%.
У 2016 році близько 3,5 тисячі науковців вийшли на мітинги, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Нам пообіцяли підвищення зарплат, але цього так і не сталося. Нині на науку в Україні виділяють менше коштів, ніж у деяких країнах Африки. З початком повномасштабного вторгнення ситуація погіршилася. Торік ми були змушені писати заяви на відпустку за власний рахунок на два місяці, бо коштів на зарплату не вистачало. Цього року нас перевели на скорочений робочий тиждень. З науковим стажем 18 років я отримую 10 500 гривень на місяць. Доводиться підробляти ще в одній науковій установі, і в підсумку виходить 13 200 гривень. Якщо є сім’я, то вижити на такі гроші нереально. До того ж на конференції, в експедиції доводиться їздити за власний кошт. А якщо ти їдеш працювати за кордон, то маєш взяти відпустку, бо тебе немає на робочому місці. А те, що ти там представляєш свою інституцію, показуєш результати і підносиш престиж української науки на міжнародній арені, не враховується. Ті науковці, які досі працюють в Україні, — справжні ентузіасти”.
Пані Євгенія акцентує на ще одній проблемі. “Середній вік молодшого науковця у нашому інституті — приблизно 45 років, а наукового співробітника — близько 50. Тим часом молодь навчається і виїжджає, — веде далі науковиця. — Або ж обирає не фундаментальні напрямки, а ті, де можна потім співпрацювати з бізнесом. На жаль, в Україні є уявлення, що фундаментальна наука — це щось непотрібне. Але якщо припинити фундаментальні наукові дослідження, то це відкине нас на десятиліття назад. І в майбутньому Україні доведеться платити великі гроші науковцям з інших країн, наприклад, за консультації”.
За словами кандидата біологічних наук, наукового співробітника
Київського академічного університету Олексія Болдирєва, молодь не хоче працювати за копійки, і це правильно. “Як результат — цілі наукові галузі лишаються “неприкритими”: мають недостатню кількість спеціалістів або ж на наукових посадах сидять лояльні начальству імітатори”, — зауважує співрозмовник.
Дещо інший погляд на проблему має професорка, докторка філософських наук Тетяна Пархоменко. “Є дві причини такої ситуації із зарплатами. Перша — стан української економіки, коли деякі галузі національного господарства або просто зникли, або ледь жевріють, а отже, держава не може розглядати їх як замовників висококваліфікованої сили, якою є науковці, — каже Тетяна Пархоменко. — Друга причина спровокована і створена самими науковцями. Тому що в нас наштампували стільки кандидатів і докторів наук, що їх нема куди подіти. В Україні з 1993 року захищено близько 200 тисяч кандидатських і майже 20 тисяч докторських дисертацій! Наукові ступені масово присуджували спецради наукових закладів та закладів вищої освіти, тобто науковці, і дуже часто далеко не за наукові досягнення. Це був своєрідний бізнес, спосіб заробляння грошей. В Україні функціонували і функціонують далі так звані фабрики дисертацій. За моїми спостереженнями, щонайменше 30% дисертацій є плагіатними, а ще 30 — 50% — це компіляційні роботи. І найбільше плагіату міститься у роботах з педагогічних наук. Тому, якщо бути відвертим, робота двірника видається чеснішою, бо він не привласнює чужий труд”.
Тетяна Пархоменко нагадує про єдину тарифну сітку, яка регулює заробітну плату у сфері державного фінансування.
“Якщо йдеться про науковців, то за наявності кандидатського ступеня або PhD (19й тарифний розряд) зарплата становить близько 11 тисяч гривень, — мовить співрозмовниця. — З квітня вона буде дорівнювати 12 300 гривням, додаємо 15% доплати за науковий ступінь і виходить 14 тисяч. З огляду на це зарплата 15 тис. гривень, яку пропонує Музей історії Києва, навіть не вимагаючи наявності наукового ступеня, не така вже й мала. Щодо порівняння із зарплатою двірника 12 800 — 17 000 гривень, яку пропонує Національний музей історії України у Другій світовій війні. Хоча це може ображати науковців, але її розмір визначається рівнем мінімальної зарплати (7100/8000 грн), помноженої на коефіцієнт 2. Очевидно, Національний музей, пропонуючи таку зарплату, потребує не кандидата наук, а саме двірника”.
На думку Олексія Болдирєва, простого розв’язання проблеми нема. “Треба сприяти притоку молодих людей у науку. Коли випускники й випускниці університетів вступають до аспірантури, вони мають бачити прозорі правила та атмосферу сприяння дослідженням. Натомість поки що вони бачать перепони на кшталт постанови уряду №502 за 2023 рік, яка довільно скорочує час навчання в аспірантурі, — каже Олексій Болдирєв. — Звичайно, потрібна й популяризація науки в суспільстві. А ще варто змінити бюджетну політику й дозволити окремим лабораторіям і науковим центрам вільно розпоряджатися державними та іноземними грошима. Треба перестати вважати науковців злодіями, які тільки й чекають, щоб вкрасти державні кошти”.
