Коли Наталя запропонувала з нею зустрічатися, перше, про що подумав: “Знущається”. Тоді мені було 24 роки, з яких більше десяти я був певен, що жодна дівчина мене ніколи по-справжньому не зможе покохати.
Сімейна таємниця
Я народився здоровою дитиною. До 13 років був, як усі: ходив, бігав, стрибав. У 13-ть упав на уроці фізкультури і зламав шийку лівого стегна. Кістки зросталися повільно, знадобився майже рік реабілітації, щоб знову стати на ноги. Проте напередодні свого 14-го дня народження я послизнувся на закрижанілому тротуарі, знову впав і вже не зміг ступити на праву ногу. Усе повторилося, як у страшному сні: “швидка”, рентген і до болю знане слово “перелом”. Цього разу не витримала шийка правого стегна. Я і так був невисокий на зріст, але з цього моменту перестав рости взагалі.
Після першого випадку лікарів не насторожив мій перелом. У другий раз чи то рентген-знімок був якісніший, чи то хірург фаховіший. Сказав батькам провести обстеження кісток і крові та звернутися до генетика. Зрештою мені поставили діагноз — пікнодизостоз.
Лікарі нічого не пояснювали: боялися, мабуть, що вразливий підліток упаде в депресію. Люди, ви серйозно? Які можуть бути лікарські таємниці в епоху інтернету? Я погуглив і про все дізнався.
Поганою новиною було те, що моя хвороба генетична і не лікується, що зріст більшості пацієнтів із таким діагнозом — нижчий ніж 150 сантиметрів. А через генералізований (системний) склероз кісток, що призводить до поперечних переломів, я мушу забути про спорт і все життя пересуватися так, наче я — порцелянова антикварна ваза.
Гарною новиною було те, що від другого перелому я встиг дорости до 153 сантиметрів і не мав, як у 72% пацієнтів з пікнодізостозом, недорозвинення кісток лицевого черепа, лобових та потиличних горбів, тотального карієсу і ще купи жахливих симптомів.
Мене муляло: звідки взялася у мене ця генетична хвороба? Ні в кого з нашої родини не було ламких кісток, всі чоловіки (дідусь, двоє дядьків і двоюрідні брати) невисокі, але міцні. Аж нарешті мама розкрила родинну таємницю. З’ясувалося, бабусі мами й тата були рідними сестрами. Батьки тата загинули, коли йому було два роки, хлопчика всиновили далекі родичі, дали інше прізвище, забрали в інший район і з рештою родини припинили спілкування.
Специфічні були люди ті прийомні батьки, мій тато у 17 поїхав на навчання і більше з ними ніколи не бачився. З мамою він познайомився випадково, коли вступили на один факультет інституту, покохали одне одного. Дізналися, що є родичами, лише коли мама завагітніла. А ця спорідненість й відіграла фатальну роль — мені, на біду, дістався мутантний ген, що непомітно переходив із покоління у покоління. За законами Менделя ймовірність того, що діти будуть носіями цього мутантного гена (як їхні батьки) — 50%, ймовірність народження дитини без мутації — 25%, ймовірність народження хворої дитини — 25%. Я потрапив в останню категорія “нещасливчиків”.
Результат усього цього — мої ламкі кістки, великі кисті рук, об’ємна голова й качина хода. Щоб легше було ходити, я придбав собі паличку й у школі за мною закріпилося прізвисько “курдупель з гачком”.
Інше життя
Після другого перелому моє життя розділилося на “до” та “після”. Мені, як і всім хлопцям у підлітковому віці, хотілося бігати, стрибати, кататися на ровері, ходити на танці й шукати своє кохання... Інвалідність перетворила мене з відкритого, веселого хлопчика у відлюдника. Тоді я не уявляв собі, яке майбутнє мене чекає, попереду зяяла безодня невідомості. Найсильніше мене мучила втрата самостійності: я відчував, що фізична недуга немов стирає мою особистість.
Я перестав дивитися на себе у дзеркало. Я не хотів прийняти те, що в мене тепер інше життя. Мені було важко збагнути той факт, що я не такий, як усі. Від слова “інвалідність”, коли я чув його в поліклінці чи у школі, мені ставало страшенно гидко й неприємно. Довгий час я тримав ці почуття у собі, намагаючись зайвий раз не засмучувати маму й тата. Особливо — тата, адже він чомусь вирішив, що головна причина проблеми — в ньому.
Тато мені дуже допомагав: купив класний комп’ютер (такого не було ні в кого з однокласників), оплатив курси в IT-школі. Тато дарував мені дорогі сучасні книги, не було літературної новинки, яку би я не прочитав. Батько хотів, щоб я розвивав свій інтелект, часто повторював: “Ти на голову вищий від усіх своїх друзів!” Книжки я ковтав, а що мені добре йшли точні науки, то після школи без усіляких пільг вступив до університету.
Студентське життя захлиснуло мене з головою: у виші я швидко знайшов нових друзів, це було середовище “божевільних айтішників”, які, на моє щастя, мало приділяли уваги людській зовнішності. Важливо було, що ти знаєш, вмієш і чи маєш почуття гумору. Ми всі хотіли якомога скоріше вивчитися, влаштуватися у круту компанію, стати багатими й незалежними.
Тим часом прийшла есемеска, і я прочитав перші слова речення, що сплили на екрані: “Привіт, знову розводиш на гроші карлика?”
На другому курсі мені дуже сподобалася одна дівчина, Олена. Вродлива, весела, розкута. Я ж був настільки самовпевненим, що вирішив, що зможу зачарувати її своїм інтелектом і щедрістю. Запрошував у кафе, розповідав про модних письменників, про космічні технології. Олена з цікавістю мене слухала, завжди була привітною. Але одного разу вона вийшла до вбиральні й залишила на столику свою мобілку. Тим часом прийшла смска, і я прочитав перші слова речення, що сплили на екрані: “Привіт, знову розводиш на гроші карлика?” Написав, як згодом з’ясувалося, її бойфренд.
“У моєму домі шльондрам не місце!”
Якийсь час я був пригнічений, а потім вирішив, що ситуація не зміниться, якщо цілими днями сидітиму у своїй кімнаті з немитим волоссям і слухатиму важкий рок. Я зробив те, чого ніколи не робив: відшукав у мережі контакти дівчини за викликом, узгодив ціну й призначив побачення. Батьки були на дачі (влітку вони пропадали там усі вихідні), тож я запросив дівчину додому.
Ілона — так назвалася моя гостя — була просто розкішна. Поводилася невимушено, наче ми давно знайомі й вона тільки і робить, що займається сексом із хлопцями з пікнодізостозом. І зовсім не дурна — за всі три місяці, що ми зустрічалися, ця дівчина не вимовила жодного ідіотського слівця з приводу мого зросту. Так, я платив їй за секс, але все було чесно. Ілона жодного разу не запізнилася на призначену зустріч (на відміну від Олени, яку вічно доводилося чекати), ніколи не давала мені надій на щось більше, ніж наші стосунки.
Але мене непокоїло: я став прив’язуватися до Ілони. І одного разу вмовив її заночувати в мене. Як виняток з правил: за вікном була страшенна злива, служби таксі наче повимирали. А вранці батьки повернулися з дачі раніше на вісім годин, і то без попередження. Ми ще були в ліжку. Маму наче “перемкнуло”: стала розпитувати, хто ця дівчина і чи давно ми знайомі. І чи вона повнолітня. Ілону це запитання чомусь розвеселило й вона, бачачи мою розгубленість, сказала мені: “Скажи їй правду”. Почувши відповідь, мама схопилася за серце, розкричалася ще дужче: “У моєму домі шльондрам не місце!” Тато намагався її заспокоїти, але марно. Потім мама пригрозила, що викличе поліцію, бо з хати, напевно, щось зникло. Тато вмовив її цього не робити.
Чесно кажучи, я ніколи не бачив маму такою навіженою. Тепер розумію: справа не у присутності в домі проститутки, ні. Маму вивів з рівноваги той факт, що повнолітній, але “вічно маленький” син-інвалід сам приймає рішення.
Ця історія спочатку мене сильно засмутила, але й спонукала діяти. Я влаштувався на роботу в колцентр, орендував дешевеньку кавалерку й вперше в житті відчув себе дорослою людиною. З Ілоною ми ще декілька разів зустрічалися, вона абсолютно не переймалася скандалом. Потім було ще декілька дівчат з цієї ж категорії. Але я охолов до таких побачень, мені хотілося щирості, справжнього кохання, а не сексу за гроші.
“Я відчуваю, що ти частина мене...”
З Наталкою ми познаймилися у колцентрі. Також студентка, молодша за мене на чотири роки. Звичайна, без претензій, дівчина, але мене безмежно тягнуло до неї. Жартували, пили разом каву, двічі побували в кіно, раз на концерті. Коли Наталя запропонувала мені з нею зустрічатися, перше, про що я подумав: “Знущається”.
Для початку я познайомив її зі своїми друзями. Це був правильний хід, адже вона зрозуміла, що я не якийсь там збочений відлюдник-курдупель, а друзі “затвердили” кандидатуру Наталки. Потім вона познайомила мене з двома найкращими подругами. Жодну з них не збентежив той факт, що я — інвалід. Але попереду був ще один складний етап — знайомство з батьками Наталі. Я шалено боявся цього і постійно відтягував цей момент. А зважився тільки після того, як Наталя сказала: “Я відчуваю, що ти частина мене, а значить, частина моєї родини”.
У неї просто чудова сім’я. Мама, бабуся, дідусь, молодший брат з ДЦП і п’ятирічний песик коргі — всі абсолютно адекватно мене сприйняли. Особливо — коргі, він наче мій собачий аналог, пухнастий і хвостатий коротун.
Ми з Наталкою вже майже два роки живемо разом, орендуємо маленьке помешкання. Я знайшов роботу за фахом, непогано заробляю. Вмовив Наталю піти з колцентру, домовилися, що, поки вчитиметься, не працюватиме. Мої мама з татом переконували нас переїхати до них, але я не хочу. Там усе нагадуватиме мені про безпорадного хлопця, який так і не переріс свої 153 сантиметри.
На жаль, іноді я стикаюся з нетактовним ставленням до себе. Особливо, коли ми з Наталею кудись йдемо разом. Але тепер вона вже адаптувалася та заплющує на це очі. Я мрію назбирати грошей на автомобіль, щоб ми разом могли подорожувати. Кохана ніколи не бачила моря. План такий: перемога, автомобіль, одруження, поїздка на південь.
Так, я платив їй за секс, але все було чесно.
Справжня любов не знає перешкод — колись я вважав цю фразу банальною. Але тепер знаю: це чиста правда. Так, пошук “своєї людини” часом може розтягнутися на роки. І знайти ту єдину, з якою вдасться розділити найглибше почуття, — непросто. Для цього потрібно передусім полюбити самого себе, перебороти комплекси та невпевненість. Навіть абсолютно здоровим людям це часто виявляється не під силу. Але це — реально.
Андрій
