10 років тому столичний кінорежисер (автор стрічок “Добровольці Божої чоти” та “Міф”), мандрівник та письменник Леонід Кантер з дружиною Діаною придбали на глухому хуторі на Чернігівщині стару хату. З цього почався проект, ідея якого полягала у створенні в глушині серед природи артпоселення. На Обірках стали проводити різноманітні фестивалі. А з часом закинуті хати хутора скупили мешканці великих міст.
Торік улітку режисер Кантер помер. Утім тут і далі живуть переселенці з міста, за якими часто зі здивуванням спостерігають корінні хуторяни. Сьогодні на Обірках мешкає два десятки людей. Діти — лише серед приїжджих. Містяни-переселенці кажуть, що їм тут не страшно дати свободу дитині: вона досліджуватиме світ без небезпеки, яка є у місті. Серед “нових” обірчан є юристи, програмісти, різноробочі. Люди на декілька місяців осідають тут, щоби займатися творчістю, відпочивати від міської рутини.
На Обірках ніхто не просиджує час в інтернеті (та його, по суті, тут і немає — є вайфай хіба в одному будинку, і той дуже слабкий).
Зате паркани в Обірках дуже креативні.
Із однієї хати виходить 60-річний чоловік у білосніжній випрасуваній сорочці на довгий рукав, шортах та гумових капцях.
“Я — колишній моряк далекого плавання. Прокидаюся вранці, як на флоті, о 4.00, — каже. Називати своє ім’я не хоче. — Мені кругом добре самому з собою. Взимку, коли замете, і сюди ніхто не доїде — це вищий клас. У мене завжди є стратегічні продукти — яйця, а також сало в морозилці”.
Чоловік живе на Обірках 10 років. Купив хату за 5 тисяч доларів. Нині тут це стандартна ціна на житло. Його родина має великий будинок у Батурині. Дружина і син більше часу проводять у місті.
Ексморяк показує мені невеликі парники, де проростають саджанці хризантем.
Кущі зі стиглими порічками переходять у грядки перцю, рядки червонолистого барбарису — у молоді ялинки. “А це помідорчики, — хизується. — Нічим не обробляємо. Ми з городиною так: здохне, то здохне”.
Місцевий дороговказ.
***
Неподалік будинку режисера Кантера живе 89-річна баба Уляна. На хуторі вона — найстарша.
Уляна Іванівна перевальцем йде мені назустріч. Зупиняється біля свого блакитного паркана із яскравими квітами. Його розмалювали міські гості Обірків.
“Льоня з Діаною як приїхали, то насамперед прийшли до мене, — розповідає. — Кажуть: купили хату, будемо жити. Я подумала: що їм тут треба? Та вони купили одну хату, потім другу, третю. А після них усі хати позабирали. Досі люди питають, чи продається щось на Обірках...”
Співачка Ярина Квіт ка та її син Марко часто заходять в гості до Уляни Іванівни. Вони все літо живуть на хуторі у хаті Діани Карпенко-Кантер.
Жінка живе сама. Чоловік помер, коли мала 34 роки. Садити город та збирати урожай їй допомагає онук. Птицю та порося Уляна Іванівна доглядає сама: “А що я на свою пенсію, трохи більшу як дві тисячі, куплю? А так маю своє яєчко, городину”.
Пані Уляна бідкається також, що важко їй до сина додзвонитись. “Раніше під комином на печі ловило. А тепер і того нема”, — додає.
***
Хутір Обірки — це три “кутки” на декілька дворів. Між ними — поле або сосновий ліс. Біля крайньої хати одного з “кутків” двоє чоловіків вантажать у багажник автівки городину.
Це 36-річний Максим Тарасенко проводжає до міста дядька з родиною. Він — наймолодший корінний мешканець Обірків. Живе з бабою, доглядає її.
Батьки — у Бахмачі. Після школи Максим не пішов навчатись, хоча мріяв бути трактористом. Нині тримає курей та кіз.
Недалеко від двору Максима — відремонтований клуб.
Тут активісти проводять табір для дітей з міст. Живуть у польових умовах, їжу готують на вогнищі, ходять купатися на озеро.
Через дорогу від моряка живе лісник на пенсії, з дружиною. На гавкіт собаки виходить з двору жінка у бриджах і футболці.
Тут багато розмальованих будинків. Їх оздоблюють люди з міст, які приїжджають в Обірки.
65-річна Надія Василівна народилася на Обірках. На п’ять років старший чоловік Іван Павлович — з сусіднього села. Їхня дочка живе у Києві, син — у Чернігові.
“Діти там, бо роботи тут нема, — каже жінка. — Хоча в нас тут, як у місті, жити можна! І вода, і ванна є. І дорога хороша, дрова є. Тільки купити їх дорого — 4 тисячі гривень за причіп нерубаних”.
...На Обірках — майже ніч. Сюди вона приходить раніше, ніж у великому місті, яким уродженці хутора не марять.
Що там у ньому — покаже телевізор. А тут — спокій, сосни і неквапний рух часу...
Читайте також про прикарпатських селян, на подвір'ї яких ледь не щодня спалахує вогонь.
