10 років тому столичний кінорежисер (автор стрічок “Добровольці Божої чоти” та “Міф”), мандрівник та письменник Леонід Кантер з дружиною Діаною придбали на глухому хуторі на Чернігівщині стару хату. З цього почався проект, ідея якого полягала у створенні в глушині серед природи артпоселення. На Обірках стали проводити різноманітні фестивалі. А з часом закинуті хати хутора скупили мешканці великих міст.
Торік улітку режисер Кантер помер. Утім тут і далі живуть переселенці з міста, за якими часто зі здивуванням спостерігають корінні хуторяни. Сьогодні на Обірках мешкає два десятки людей. Діти — лише серед приїжджих. Містяни-переселенці кажуть, що їм тут не страшно дати свободу дитині: вона досліджуватиме світ без небезпеки, яка є у місті. Серед “нових” обірчан є юристи, програмісти, різноробочі. Люди на декілька місяців осідають тут, щоби займатися творчістю, відпочивати від міської рутини.
На Обірках ніхто не просиджує час в інтернеті (та його, по суті, тут і немає — є вайфай хіба в одному будинку, і той дуже слабкий).
Із однієї хати виходить 60-річний чоловік у білосніжній випрасуваній сорочці на довгий рукав, шортах та гумових капцях.
“Я — колишній моряк далекого плавання. Прокидаюся вранці, як на флоті, о 4.00, — каже. Називати своє ім’я не хоче. — Мені кругом добре самому з собою. Взимку, коли замете, і сюди ніхто не доїде — це вищий клас. У мене завжди є стратегічні продукти — яйця, а також сало в морозилці”.
Чоловік живе на Обірках 10 років. Купив хату за 5 тисяч доларів. Нині тут це стандартна ціна на житло. Його родина має великий будинок у Батурині. Дружина і син більше часу проводять у місті.
Ексморяк показує мені невеликі парники, де проростають саджанці хризантем.
Кущі зі стиглими порічками переходять у грядки перцю, рядки червонолистого барбарису — у молоді ялинки. “А це помідорчики, — хизується. — Нічим не обробляємо. Ми з городиною так: здохне, то здохне”.
***
Неподалік будинку режисера Кантера живе 89-річна баба Уляна. На хуторі вона — найстарша.
Уляна Іванівна перевальцем йде мені назустріч. Зупиняється біля свого блакитного паркана із яскравими квітами. Його розмалювали міські гості Обірків.
“Льоня з Діаною як приїхали, то насамперед прийшли до мене, — розповідає. — Кажуть: купили хату, будемо жити. Я подумала: що їм тут треба? Та вони купили одну хату, потім другу, третю. А після них усі хати позабирали. Досі люди питають, чи продається щось на Обірках...”
Жінка живе сама. Чоловік помер, коли мала 34 роки. Садити город та збирати урожай їй допомагає онук. Птицю та порося Уляна Іванівна доглядає сама: “А що я на свою пенсію, трохи більшу як дві тисячі, куплю? А так маю своє яєчко, городину”.
Пані Уляна бідкається також, що важко їй до сина додзвонитись. “Раніше під комином на печі ловило. А тепер і того нема”, — додає.
***
Хутір Обірки — це три “кутки” на декілька дворів. Між ними — поле або сосновий ліс. Біля крайньої хати одного з “кутків” двоє чоловіків вантажать у багажник автівки городину.
Це 36-річний Максим Тарасенко проводжає до міста дядька з родиною. Він — наймолодший корінний мешканець Обірків. Живе з бабою, доглядає її.
Батьки — у Бахмачі. Після школи Максим не пішов навчатись, хоча мріяв бути трактористом. Нині тримає курей та кіз.
Недалеко від двору Максима — відремонтований клуб.
Тут активісти проводять табір для дітей з міст. Живуть у польових умовах, їжу готують на вогнищі, ходять купатися на озеро.
Через дорогу від моряка живе лісник на пенсії, з дружиною. На гавкіт собаки виходить з двору жінка у бриджах і футболці.
65-річна Надія Василівна народилася на Обірках. На п’ять років старший чоловік Іван Павлович — з сусіднього села. Їхня дочка живе у Києві, син — у Чернігові.
“Діти там, бо роботи тут нема, — каже жінка. — Хоча в нас тут, як у місті, жити можна! І вода, і ванна є. І дорога хороша, дрова є. Тільки купити їх дорого — 4 тисячі гривень за причіп нерубаних”.
...На Обірках — майже ніч. Сюди вона приходить раніше, ніж у великому місті, яким уродженці хутора не марять.
Що там у ньому — покаже телевізор. А тут — спокій, сосни і неквапний рух часу...
Читайте також про прикарпатських селян, на подвір'ї яких ледь не щодня спалахує вогонь.