У КиївПрайді, який відбувся вчора, взяли участь батьки, чиї діти належать до ЛГБТ-спільноти.
Анжела Калініна із Запоріжжя – одна з таких матерів. Її син Дмитро – гей. Жінка не приховує свого імені й обличчя. Цьогоріч вона йшла у колоні на КиївПрайді з плакатом "Я пишаюся своїм сином".
"А чому я маю соромитися? – дивується жінка. – Моєму Дмитру – лише 20 років, але він уже працює у правозахисній організації і сам оплачує своє навчання у столичному Університеті адвокатури. Він дуже розумний, дуже добрий і справедливий, допомагає людям, великий патріот України".
Про орієнтацію сина жінка дізналася шість років тому, випадково.
"Якось зайшла у його кімнату, Діма почав закривати екран комп'ютера, – згадує Анжела. – Якось він заснув, а комп'ютер був увімкнений. Я вирішила глянути що там. І ледь не зомліла. Син писав про те, як на морі дівчина до нього загравала, а він нічого не відчував. Писав про свої почуття до хлопця...
Я почала бігати до психологів, невропатологів, священників – шукати пояснень тому, що з ним відбувається і що з цим робити далі. Гризла себе, що я погана мама, не так виховала, намагалася знайти спосіб усе виправити. Психолог мені сказав, що гомосексуалізм – не хвороба, і проблеми – у мене, якщо я цього не сприймаю. Я обурилась: мовляв, зовсім не такої відповіді шукаю.
Тим часом ближче до 15 років син почав мене готувати до серйозної розмови. Якось поставив мені фільм із моєю улюбленою актрисою – Сігурні Вівер, "Молитва про Боббі". Там син головної героїні зізнається їй, що він – гей. Вона не сприймає, дитина вчиняє самогубство. На мене стрічка справила надзвичайне враження. Я почала гуглити статистику підліткових самогубств і була шокована. Серце боліло за сина...
І от у 15 років він прийшов і сказав, що нам треба серйозно поговорити. Я тоді поралась на кухні, махаю: говори. А він: ні, це дуже важливо, потрібна розмова очі в очі. Тоді й признався, що гей. Я розповіла, що вже давно про це знаю, що консультувалася з лікарями, йому готові допомогти, вилікувати... Діма взяв мене за руку і сказав: "Мамо, будь ласка, не треба мене обтесувати, як табуретку, під себе і суспільство. Просто прийми таким, як я є".
Але я і тоді не заспокоїлась. Замовляла молебні по трьох церквах, аби він став нормальним, аби це минуло.
Коли Дімі було 16, він попросив, аби я поїхала до Києва, в асоціацію для ЛГБТ-людей. Її створила Олена Глоба, що теж має сина-гея. Свого часу вона пройшла сім кіл пекла, намагаючись "вирішити" цю проблему. І тепер допомагає батькам, які з таким стикаються.
Діма вручив мені квиток на поїзд. І я поїхала. Там я багато що зрозуміла. Дізналася, що орієнтація людини закладається ще в утробі матері, на 8-10 тижні вагітності. А значить – син не винен, і виховання тут ні до чого, я його таким уже на світ привела.
Зараз я уже повністю прийняла, що мій син – гей. Два роки тому вперше вийшла на прайд із плакатом: "Я пишаюся своїм сином".
Було багато негативних відгуків, люди писали, мовляв, нічого пишатися тим, що "нижче пояса". Та я їм пояснюю, що такі паради – зовсім не про секс. Вони – про свободу, любов, підтримку, родину.
Діму підтримує вся сім"я. Батько, навіть бабуся, якій уже 80 років. Уявіть: вона народилася ще за Сталіна, а дуже легко прийняла новину про орієнтацію онука. Заявила: головне – аби був щасливий".
Анжела згадує: після того, коли її обличчя показали у телерепортажі з КиївПрайду, вона пережила все те, що син переживає щодня. "Я приватний підприємець, маю магазинчик, – розповідає жінка. – Тож туди приходили подивитися на мене, як на невідому звірушку. Тикали пальцями, перешіптувалися за спиною, замовкали, коли я проходила повз. Пліткували, погрожували. Але у мене сильний характер, я все витримаю.
Мій син часто подає до поліції заяви про те, що йому погрожують – однак приймають лише частину з них. Злочини проти геїв у нас досі не кваліфікуються як скоєні на грунті ненависті. Лише як хуліганство. От уявіть: талановитого хлопця, яскравого красеня Женю Огурцова якось підрізали ножем біля метро. Він був у широких штанах із маками, "пацанчики" запитали: "Ти що, підор?". "А якщо так?" – за цю репліку Женя отримав 4 удари біля серця. Мало не помер. Нападника судили за хуліганство.
Або у нас у Запоріжжі під час флеш-мобу чоловік кинув вибуховий пристрій у натовп. Поранив поліцейського. Але суд знову ж таки судив його за хуліганські дії. Постановив, що мусить сплатити штраф – смішні 17 тисяч гривень.
Я дуже хочу, аби син жив у безпечній країні, де не буде проблем із роботою та всім іншим через орієнтацію. Кожен має право бути щасливим. Закохуватися, іти по вулиці, тримаючись за руки, цілуватися, одружуватися... Кожен має право – і ми з сином готові за нього боротися".
