Їх називають “шістдесятниками”. Вони кинули виклик часу і тодішній владі. Багато хто заплатив за це роками неволі, втратою роботи чи життєвого комфорту. Але їхні характер, воля їхня жертва дали країні шанс не розчинитися у радянському болоті. Як живеться цим людям сьогодні? Чи віддячили ми їм належно? Як вони сприймають те, що діється в Україні? Про що мріють сьогодні? До Дня незалежності України “Експрес” підготував серію статей “Шістдесятники. Люди-промені”.
...У серпні класикові української літератури, авторові майже 170 виданих книжок, Валерію Шевчуку виповниться 80 років. Їду на зустріч із письменником за 20 кілометрів від Києва, у письменницький кооператив, де він живе вже майже тридцять років.
Валерій Олександрович виходить мені назустріч. Стежка до хати заросла дрібними ромашками. Цегляний двоповерховий будинок тоне в зелені. У коридорі на дверях — плакат із Шевченком, над стелажем із книжками — ікона Матері Божої.
Зупиняємося у просторій вітальні. На стінах — обкладинки книжок у рамках.
Народився Валерій Шевчук 1939 року в Житомирі. “Материна родина була римо-католицької віри, писалась поляками, хоч у сім’ї завжди говорили українською, — каже літератор. — Мій батько був шевцем, але багато працював над собою, щоби стати студентом педагогічного інституту. “Коли тебе люди не пошанували, а ще й зробили зло — не сварися, просто більше ніколи не май з ними діла”, — казав він. Настанови батька сформували мій світогляд”.
Мету свого життя він, як стверджує, сформулював для себе ще в десятому класі: повернути українській літературі, спаплюженій тогочасною ідеологією, чесність. “Я присвятив цьому все своє життя.
Мати казала, що я поводжуся, наче справжній націоналіст, — згадує. — Коли довкола нас зміцнювався радянський лад, ми, шістдесятники, закладали основу для знищення цієї людиноненависницької держави — СРСР”.
“ПИСАВ ЩОДНЯ, ІНАКШЕ НЕ ЗМІГ БИ ВИЖИТИ”
Після школи Валерій Шевчук мав намір стати геологом, надумав вступати до Львова в лісотехнічний інститут. Але, почувши, що його можуть відправити до Сибіру (за розподілом навчального закладу), забрав документи та повернувся додому. Пішов у будівельні підсобники, згодом закінчив училище, рік працював бетонником. Пригадує, як його покликав майстер і сказав: “Оце на тебе дивлюся, тобі тут, між нами, не місце. Йди вчитися!”
“І поїхав я вступати на історичний факультет Київського університету”, — пригадує. Повернувся до Житомира власним кореспондентом київської газети. Став писати новели.
“Коли мої писання з’явились у журналі “Літературна Україна” в 1962 році, про них негативно написали київські газети. Мене десь на рік перестали друкувати, — каже Валерій Олександрович. — А потім — армія”.
Письменник два роки прослужив на Кольському півострові, у Заполяр’ї. “Писав щодня, інакше не зміг би тут вижити. У середовищі дикого офіцерства, ідіотських звичаїв радянської армії, до якої в мене серце ніколи не лежало, я дуже страждав. І тільки написання листів дружині мене рятувало”, — усміхається.
На столі письменника — комп’ютер. “Користуєтесь технікою?” — цікавлюсь.
“Та намагався. Сів друкувати свої вірші, але частина збірки видалилась, — зітхає. — Тому більше за це не берусь”. Твори Валерій Шевчук пише від руки, а потім друкує на машинці.
“ТУТ НЕМА ТАКОГО ТЮТЮНУ”
Письменник запрошує випити кави. Бере люльку: “Вона у мене з юнацьких часів. Подарунок, куплений за кордоном. А тютюн мені братова донька купує на житомирському базарі й надсилає до Києва. У столиці нема такого”.
У 1980 році письменникові дали Шевченківську премію. Каже, що здивувався тоді, адже ніколи не вписувався у рамки офіційного мистецтва. “Нині платять пенсію десь три тисячі. За Шевченківську премію не доплачують, за два ордени Ярослава Мудрого — теж. Щось підзаробляю, видаючи книжки. Та тепер дуже важко, бо тиражі валяться, — зауважує. — Нелегко, але я голодний не сиджу, дах над головою маю. А що мені ще треба?”
Виходимо у двір. Валерій Олександрович сідає у крісло, запалює люльку. У саду виспівують птахи. З яблук, що тут достигають, письменник робить домашнє вино. Згодом побачу в підвалі декілька рядів наповнених ним трилітрових банок.
“Пам’ятаю, як під час вручення нагород наші митці дякували партії та уряду. Я був єдиним чоловіком, який не робив цього. Просто виступив, говорив відверто, хоча розумів, що це шлях до неприємностей. Але я чхав на це. Для мене було важливо залишитись у цьому світі щасливим, а для того потрібно було залишатися собою”, — каже письменник.
ВСЕСВІТ ІЗ КІМНАТИ
...Піднімаємось дерев’яними сходами на другий поверх у кабінет Валерія Олександровича. Одна стіна закладена книжками. На інших — афіші з творчих вечорів письменника, зображення Шевченка, Сковороди, живопис, ікона та хрест. На шафі висить рубель (вузька дерев’яна дошка з поперечними зарубками та ручкою) — ним бабуся Шевчука колись прасувала білизну. Над дверима кабінету — підкова.
Один зі стелажів заповнений книжками Шевчука. Ось видана в Ірані перською мовою, далі — польською, угорською, англійською... Загалом його твори перекладено 22 мовами світу.
Зараз письменник працює над перекладами творів Бартоломея Зиморовича. "Перед цим перекладав твори його молодшого брата "Роксоланки або руські дівчата", — каже. — Ці автори писали польською мовою, але там українські імена, звичаї XVII століття. Дуже хочу, щоб у Львові спорудили пам'ятник цим братам — адже вони найвидатніші поети того часу".
Валерій Шевчук має викладацький досвід. Але маленький: “У 80-х мене вмовили викладати на літературній програмі в Київському університеті. Тоді сказав студентам: “Хто не хоче слухать — вийдіть”. Залишилось три особи з двадцяти. Я побачив, що там такі “дундуки” сидять, що за декілька місяців покинув ту справу. Більше не піддавався такій спокусі.
Я людина не дуже компанійська, — наголошує. — Я — кабінетний вчений. Хочу, як писав Євген Плужник, “Всесвіт бачити з кімнати”. Моя робота дає мені самодостатність, надихає працювати для людей. Наш народ не дурніший за інші. Ми відбулися!
Але нашу історію треба популяризувати, нашу справжню історію, без нашарувань”.
Згадує письменник і про своє велике прагнення.
"У мене була мета повернути українській літературі її гуманістичний патос, адже наша література завжди була на загальноєвропейському рівні пізнання світу й людини, — каже він. — Тому я не визнавав російської літератури. Вважав, що ми мусимо повернути собі образ цивілізованої нації. І присвятив цьому все життя".
Валерій Шевчук наголошує, що кожен має знайти собі літературу до душі, а передусім знайти самого себе: "Для розуміння себе потрібно мати глибоке бажання збагнути те, чого досі не розумів", — говорить.
Коли питаю про майбутнє держави, відповідає: "Я ніколи не гадаю, що буде… Буде так, як треба. Думати про те, яким буде майбутнє — це велика людська наївність. Ще давні римляни казали: "Лови день!". І в цьому дні зроби добро, яке можеш".
“ЗНИЩИТИ НАС НЕ МОЖНА”
“Український народ пройшов гарний шлях до єднання, — розмірковує Валерій Олександрович. — Об’єдналися нарешті проти Росії. Так, це кров’ю дається, та не ми в цьому винні. Ми не хочемо чужих територій. А коли поруч є варвар без моралі, то треба боротись. Візьмімо бандерівців. Вони не мали шансу перемогти величезну радянську армію, але боролися. Так, вони були “лицарями абсурду”, але створили передумови для воскресіння нації у подальшому”.
Однак повчати людей письменнику не до душі: "В іншій людині шукаємо те, чого хочемо досягти самі. І навпаки, — філософує митець. — А коли наші думки збігаються — ми єднаємось. Це і є прозріння нації. А прозріла нація буде жити. Це відбувається на духовному рівні".
Валерій Шевчук розповідає, що ходив на Майдан. “Це копія давніх козацьких рад, коли збирались люди та колективно вирішували справи, — каже. — У моїй книжці про козацьку державу багато пояснень феномена Майдану, підтверджених документально.
Нам багато біди зробили, але знищити нас не можна. Якщо ми пройшли важкий багатотисячолітній шлях боротьби і збереглись, то ми є і будемо. Я в це вірю!”
“Я НАЛЕЖУ ДО ЗАБУТИХ ПИСЬМЕННИКІВ”
У кабінеті літератора спекотно. Робочий стіл — перед балконом. Він повністю закладений книжками, різними баночками, ручками, аркушами. Біля друкарської машинки — лампа та попільничка.
“Я належу до забутих письменників, — сміється Валерій Олександрович. — Мало хто цікавиться тим, чим я займаюсь”.
Звертаю увагу на сімейні фотографії. “Доньки вже дорослі, живуть у Києві. Приїжджають рідко, бо вони — люди міста”, — каже із сумом. Показує фото батька, матері, брата Анатолія — на два роки старший, був його провідником у світ літератури. Анатолій відсидів п’ять років у таборах Мордовії за спробу поширити нелегальний текст.
...Виходимо на просторий балкон, обвитий диким виноградом. Валерій Олександрович сідає на стілець та знову запалює люльку.
“Щоби писати, я мушу відчути внутрішній сигнал, — каже. — Перед тим стаю ледачим, потім відчуваю якийсь процес усередині. Далі — сигнал, мушу відразу писати. Тоді вже пишу не я, а наче якась інша сила змушує мене це робити”.
...Надходить вечір. Проводжаючи мене, письменник підбиває підсумок: “Знаєте, є між людей хижаки та трударі. Хижаки прагнуть усе забрати, вкрасти. А трудар — це творець, не злодій. Він задоволений тим, що має. Уся його сила — у праці, у користі для світу. Так і народи — є трударі, а є хижаки. Українці — трударі, тому нам так тяжко живеться”.
Читайте також фрагмент інтерв'ю з Дмитром Ступкою
