...Тренер з легкої атлетики Сергій Касьянов п'ять років пропрацював у Кадіївці, яку нині контролює так звана Луганська Народна Республіка. "Не міг покинути окупованої території, оскільки теща була прикута до ліжка, — пояснює тренер. — І лише після її смерті нещодавно ми з дружиною полишили окуповане рідне місто. До 2014-го року у Кадіївці мешкало близько ста тисяч людей, а нині — 60 тисяч".
Про настрої у квазіреспубліках
"Приблизно у третини мешканців Кадіївки — проукраїнська позиція, третині населення байдуже, під яким прапором жити, — лиш би була дешева ковбаса. Решта ж воліє не мати з Україною нічого спільного, — ділиться спостереженням тренер. — Як правило, останні — це переселенці із сусідніх російських областей. Вони щиро мріють про союз із Росією або про автономію з міцним донецьким рублем. Мені часто доводилося чути казочки про те, що така грошова одиниця буде ціннішою за американський долар, бо в регіоні активно запрацюють підприємтва. Про сумне майбутнє з екологічною катастрофою через затоплені шахти ніхто і слухати не хоче".
Запитую Сергія про ставлення "ополченців" до проукраїнськи налаштованих людей.
"Особисто в мене проблем не було, — каже співрозмовник. — Хоч я, наприклад, свого часу ходив на роботу в дитячо-юнацьку школу у синьо-жовтій амуніції із написом "Україна". Мене ніхто не чіпав: "ополченці" не вбачали в мені бандерівця і знали, що я в цьому костюмі треную їхніх дітей. А один місцевий вчитель відстоював ідею суверенної України і навіть погрожував "ополченцям" силою української армії. Рахунків з ним не зводили, але двічі викликали на розмову у "прокуратуру".
"А от в Донецьку проукраїнську позицію доводиться приховувати, — додає Микола, футбольний тренер, який мешкає у столиці Донбасу і воліє свого прізвища не називати. — Чимало люду настільки ненавидять Україну, що готові до самосуду над "бандерівцями".
Про порожні вечірні вулиці
"...Життя на вулицях Кадіївки закінчується о 15-й годині, — каже Сергій Касьянов. — До цього часу люди активно гуляють, відвідують магазини, ринки. А потім кількість перехожих різко меншає. Після 19-ї години зустріти когось на вулицях майже неможливо. Навіть продуктові магазини зачиняють до сьомої вечора. Майже ніхто не відвідує кінотеатрів чи кав'ярень. Чому? Бо грошей — катма". А ще Сергій Касьянов відзначає, що великою проблемою для його міста є відсутність цілодобового водопостачання. "Тепла і холодна вода — за графіком", — говорить він.
Про ціни на житло
"Вартість нерухомості знизилася у два з половиною рази, — розповідає Сергій Касьянов. — Мій сусід переселився на Житомирщину, продавши трикімнатну квартиру за 14 тисяч доларів. До 2014-го року це помешкання коштувало 35 тисяч. Я залишив у Кадіївці чотирикімнатну квартиру. П'ять років тому вона коштувала понад 40 тисяч доларів, зараз — щонайбільше 15 тисяч. А чимало людей просто покинули свої оселі".
Про зарплати
"Заробітки тут значно нижчі, ніж у містах, які контролює Україна, — каже тренер. — Середня — п'ять тисяч російських рублів. А це менше двох тисяч гривень. Десять тисяч рублів — "стеля". Такі гроші заробляє дуже мало людей. До того ж, навіть ці мізерні кошти платять із затримкою у два місяці.
А от пенсіонерам живеться непогано, оскільки багато з них отримують пенсії і від України, і від Росії. Україна платить мінімальну пенсію дві тисячі гривень, а Росія — чотири тисячі рублів (1800 гривень). Тож загалом пенсіонер отримує 3800 гривень на місяць. Українську пенсію одразу обмінюють на російські рублі. Утім, на ринках можна розрахуватися і гривнею".
Про вартість продуктів
"Найбільш кусючі ціни на м'ясо, — каже футбольний тренер Микола із Донецька. — Один кілограм свинини вартує близько 330 рублів, тобто 130 гривень. У Києві такий продукт можна купити за сто гривень. Вартість одного кілограма сала — 250 рублів. Ціни на овочі та фрукти приблизно такі самі, як за межами окупованих територій. А от молочна продукція дешевша. Низьці ціни і на алкоголь. Одна пляшка горілки коштує сто рублів, а це — 46 гривень. Відтак кількість алкоголіків зростає. Підприємтства зупинилися, тож донеччани постали перед вибором: або "сісти на стакан", або воювати".
Про заробітки терористів
"Багато мешканців Донецька незадоволені самопроголошеною владою, — каже Микола. — Люди прозріли і збагнули, що керують ті самі чиновники, що і до 2014-го року. Вони лише сховали синьо-жовті значки, замінивши їх символікою "ДНР". Але продовжують красти. Рівень корупції в окупації зашкалює".
Як стверджує футбольний тренер, найчастіше у табір ворожого війська потрапляють ті, хто втратив роботу. "Ідейних "ополченців" небагато, — запевняє співрозмовник. — До війська тікають від безробіття. Зі зброєю у руках можна заробити близько 14 тисяч російських рублів (5,5 тисяч гривень). Бойовики не приховують, що ними керують російські військові. Коли тривали запеклі бої, на вулицях Донецька переважали росіяни. Нині місцеві бойовики жартують, що вони вміють воювати лише дві години, адже російські генерали поставили їм ціль — у разі загострення бойових дій протриматися дві години: саме за 120 хвилин на допомогу їм приїдуть війська РФ".
Про поїздки за пенсією із "похоронним" набором
"Діти виїхали з Донецька, а я залишилась, — розповідає 80-річна Ганна Федорівна, яка побажала не називати прізвища. — Донькам і онукам тут нічого доброго не світить, я сама намовляла їх звідси втікати. Тепер діти, слава Богу, облаштувалися (одна донька на Одещині, інша — на Дніпропетровщині). Знайшли роботу, але живуть в орендованих помешканнях, у тісняві. Не хочу бути для молоді тягарем, тому й залишилась. А ще в мене три кішки. Якби виїхала, їх довелося би на вулицю викинути — у зйомну хату з трьома котами не візьмуть".
Ганна Федорівна — колишня вчителька. Її пенсія — близько двох тисяч гривень. А ще є, зізнається, і "донецька" — майже така сама сума в рублевому еквіваленті. "Так, я знаю, що отримуючи дві пенсії, порушую закон, — каже пані Ганна. — А ще в мене два паспорти: український і місцевий. Як і у більшості знайомих пенсіонерів. Та перш, ніж засуджувати нас, спробуйте пожити так, як ми! Я пристосовуюся, тому й досі жива. Навчилася цьому ще в СРСР".
Грошей, каже Ганна Федорівна, вистачає, щоб просто не померти. Більше половини пенсії витрачає на ліки, адже в неї декілька хронічних хвороб. А ще у Донецьку, за її словами, цього року втричі подорожчала комуналка, хоча з 2014 року люди заспокоювали себе тим, що бодай вона дешева. "Продала би цю квартиру і купила собі однокімнатну. Навіть оголошення подавала, так ніхто на нього не відгукнувся", — бідкається співрозмовниця.
Багато хто з місцевих, зі слів пані Ганни, не платить за комуналку, але вона робить це регулярно: "Як не платити, якщо наша прибиральниця розповіла, що в ЖЕКу їм навіть віники не видають через борги споживачів. Вона сама обрізає гілки кущів, в'яже у пучок і до палиці прикріпляє, а лопату з картонки майструє. І так прибирає".
За українською пенсією раз на три місяці пані Ганна їздить до старшої доньки на Дніпропетровщину. "У моєму віці це важко, — каже жінка, — і фізично, і морально. Посиджу у дітей два тижні — і додому. Постійно не покидає думка: чи не помру, бува, в дорозі? Через це свій похоронний набір (те, у чому хочу, щоб мене поховали: плаття, хустку, тепле взуття, спідню білизну) завжди беру зі собою.
Мені не потрібно було би так часто перетинати кордон, якби я могла зняти пенсію у банкоматі. Але у нас карткою українського банку я можу розплатитися хіба в супермаркеті. Однак там все дорожче, ніж на ринку. Та й ліками від тиску й діабету мені потрібно запаститися. У вас в аптеках вони хоч сертифіковані, а у нас на кожному кроці підробка".
Прямі автобуси з Донецька на підконтрольну територію не їздять. Жінці доводиться добиратися автобусом до українського нульового блокпосту, пішки проходити паспортний і митний контроль, далі доїжджати до першого блокпосту, а потім — знову маршрутка.
Запитую Ганну Федорівну, чи не боїться обстрілів. Каже, що вже ні. Звикла, як до щоденного звукового фону: "Навіть у підвал вже не бігаю, як починається канонада, а лише у ванну ховаюся — там найбезпечніше, бо тільки глухі стіни, вікон немає. Сиджу і молюся лише, щоби вибухом не зруйнувало трансформаторну підстанцію: тоді доведеться декілька діб вечорами сидіти в темряві і без телепрограм. У такі миті почуваєшся, наче ти вже вмер..."
Пропонуємо також вашій увазі текст Українців стає дедалі менше. Про тривожні демографічні тенденції та майбутній перепис населення.
