З мене особисто меломан такий собі. Смаки маю консервативні, традиційні, нове сприймаю з неохотою. Проте навіть я звернув увагу, що в маршрутках і в таксі реально побільшало української музики на радіохвилях. Звісно ж, музика ця різна, є й чимало примітивного белькотання — та це все одно українська музика.
А белькотання і в інших музичних культурах не бракує — я свого часу випадково, але глибоко познайомився з польським жанром диско-поло. І хоча мене безумовно тішить успіх “Казки” або “ДахаБрахи” на міжнародних аренах, набагато більше втішає, коли в попутці з Академмістечка до Ірпеня з приймача лунає “Охрана! Отмєна! Він вночі назвав мене Лєна!”, і троє пасажирів років до 30-ти (на вигляд — такий собі офісний плантктон), російсько(суржико)мовні, починають підспівувати й усміхаються одне до одного. А що вже казати, коли випадково вирине з етеру Чубай? Чи “Брати Гадюкіни”? Для мене це щоразу свято душі. І останнім часом це свято почастішало. Отже, квоти діють!
ПРО ЄДНІСТЬ, ЯКОЇ НАМ ВАРТО ДОСЯГНУТИ
Ні для кого не секрет, що музика формує наш світогляд з ранніх років, кажучи фігурально — від маминої колискової. Пісня — якщо вона нескладна — запам’ятовується, фіксується молодим мозком, аби потім виринати у найнесподіваніші моменти.
Мій товариш-дипломат багато років поспіль з невеликими перервами пропрацював у балканських країнах: Сербії, а потім Хорватії. Його донька теж всі ті роки жила з батьками, і якось розповіла, що коли вона час від часу навідувала Київ, де спілкувалася зі своїми однолітками-друзями дитинства, то мала певну проблему, коли йшлося про явища локальної маскультури. “А пам’ятаєш цю пісню?” — питали її друзі і намугикували щось із радянського чи навіть пострадянського мультика. Дівчина у відповідь лише знизувала плечима — вона довго жила в іншому культурно-інформаційному просторі, телебачення в Белграді і Загребі не транслювало “Ну пагаді”, а в парках та на пляжах не крутили хітів Алли Пугачової. До речі, з приводу пляжів пригадується також, як одного разу в литовській Паланзі, над морем, вслухавшись у текст пісні Стіві Вандера “I just called...”, я раптом збагнув, що її виконує хтось інший, і щонайголовніше — литовською мовою. Поцікавившись, я дізнався, що литовці мають до більшості світових естрадних хітів свої, питомі тексти рідною мовою. Дізнався — і позаздрив.
Бо українська молодь, на жаль, все ж таки і досі часто слухає багато пісень російською. Від якісних — є й такі — до тупого, примітивного репу з тих модних сьогодні потужних переносних колонок. Так, у росіян є культура, їхній внесок у світову скарбницю теж є (хоча самі вони для себе і для нас його все-таки суттєво перебільшують). Але пригадаймо, яка висока культура була в Німеччини вісімдесят років тому! Шіллер, Гете, Бетховен, Вагнер! Але це ніяк не перешкодило представникам німецького народу зробити впродовж 1939 — 1945 років те, що вони зробили. І твори Вагнера донині в Ізраїлі не виконують. Про це якось детально написав Віталій Портников: офіційно заборони немає, але виконання його творів ізраїльське суспільство сприймає різко негативно, піддаючи обструкції і ініціаторів виконання, і самих музикантів. Єдність, гідна наслідування. Єдність, якої нам, українцям, варто дійти, усвідомивши, що російське мистецтво на сьогодні — складник ідеології і токсичне практично у всіх своїх проявах, навіть найкращих.
Один чоловік, що відбув певний час у Донецьку “на підвалі”, якось зізнався, що не може більше слухати пісень Висоцького — одна з композицій виконавця стояла на рингтоні у найзапеклішого садиста, який катував і калічив полонених. Хтось може заперечити: а чи винен тут Висоцький? А Ріхард Вагнер хіба винен?
ХТО НАСТУПНИЙ?
Останні роки ознаменувалися відродженням української естради — вже згадані “Казка” і “ДахаБраха”, а також багато інших цікавих і вартих уваги виконавців мають значно ширший плацдарм для ді- яльності, ніж їхні попередники. Але... Все було б добре, якби не тривожні дзвіночки на кшталт оголошення про великий концерт у Києві одіозної Таїсії Повалій. А хто ж тоді наступний? Філіп Кіркоров? Надєжда Бабкіна? Грігорій Лєпс?..
Уже дописавши цей текст, їду в Рівному маршруткою, а з динаміка лунає українська версія пісні “Білі троянди”. От тільки пасажири трапились серйозні, не підспівують. Лише маленька дівчинка на руках у мами біля вікна підстрибує-пританцьовує. Може, їй ця пісня закарбується вже українською?