Буду чесним: у переважній більшості я категорично відмовляю вчителям і бібліотекарям, які просять мене зустрітись із учнями шостих класів і старшими. Досить було погодитися двічі, аби переконатися — ефект такий самий, як від онлайн-презентацій. В обох випадках говориш ніби сам із собою. Утім так склалось, що нещодавно я таки виступав перед підлітками. І зробив для себе цікаві висновки.
На Міжнародний день письменника одна бібліотекарка попросила провести зустріч із, як казала, дітьми. Піддавшись на вмовляння старшої жінки, я легковажно не поцікавився віком аудиторії. Так опинився сам на сам із старшими підлітками. Від чого тікав — те наздогнало.
Утім цього разу мені вдалось розворушити слухачів. Я питав їх, що люблять читати, чому досі не знайшли своєї книжки та що би охоче прочитали. Майже всі опитані діти сказали, що хочуть читати книги з поганим фіналом. Адже, зауважували вони, іншого від життя не варто чекати, на диво не слід сподіватися, добре не буде.
Що далі велася розмова, то більше подробиць дізнавався. Виявляється, підлітки не проти історій про супергероїв. Вони охоче читатимуть про двобій Добра і Зла. Їх приваблюють карколомні повороти сюжетів. Проте у фіналі Зло має перемогти. Або ж Добро повинне загинути — в ім’я наступних перемог. Тематично ж мої юні співрозмовники обирали історії про суїциди, булінг, наркотики, своїх однолітків із неповних, незаможних родин. Одна дівчинка навіть висловила загальну думку:
“Ми хочемо читати й страждати. Ми хочемо відчувати біль”.
За збігом обставин, незабаром я мав зустріч із новим потенційним видавцем. Партнер націлився саме на цю, як кажуть, невдячну аудиторію зі старших підлітків. Він її досліджує не перший рік. І виявляється, потреби тих, з ким зустрічався й бесідував я, — не ексклюзив, а типове явище в Україні.
Підлітки хочуть шукати в художніх творах відповіді на болючі питання, які хвилюють їх тут і тепер. А це — шкільне цькування, боротьба за популярність у соціальних мережах. А також — наркотики, котрі нагадують про себе зашифрованими графіті на стінах, нерівні можливості й болючі компроміси зі собою, на які доводиться йти, аби цю нерівність виправити. Наприклад, обравши сторону сильної зграї, об’єднаної цькуванням одного слабшого.
Наші видавці стали відчувати потреби юного читача. Тому прогнозую невдовзі сплеск на ринку книжок про булінг та інтернет-групи смерті.
Та разом з тим нам, письменникам, варто задуматися не лише над заповненням ніш та задоволенням читацьких потреб старших підлітків, а й поміркувати про причини, які такі потреби створюють.
Сучасна література могла би спробувати впливати на дітей, позитивно змінюючи їхній світогляд. А для цього повинні з’явитися так звані культові книжки. Наприклад, як “Ловець у житі” Джерома Селінджера. Ця книга вийшли друком на початку 1950-х і відповідала духові бунтарства, який витав у повоєнному світі. Але твір не лише відтворював реальні моделі поведінки підлітків, а й пояснював, чому так відбувається, і давав читачам відповіді на запитання про те, ким вони є, ким хочуть бути та яких загроз слід уникати.
Утім сучасний український автор зможе вплинути своїм твором на певну частину підлітків, лише якщо, по-перше, книга в нашій країні стане повноцінним елементом дозвілля, а по-друге — книга матиме чималий тираж. Чого нашій сучасній літературі й бажаю!