Нещодавно українська кіноспільнота нарешті отримала нового голову Держкіно. Нею стала мало кому відома Марина Кудерчук, яка обійняла посаду всупереч чинним правилам. Її було призначено урядом, і таке призначення — його прерогатива, так. Але для того, аби очолити Держкіно, кандидатка мала б за кількістю набраних балів бути лідеркою списку претендентів. Натомість вона посіла третє місце. Хай призове — проте з великим відривом від конкурентів. Її призначення означає лише одне: рішення Кабмін ухвалив наперед. І конкурс на посаду голови Держкіно провели формально, для годиться.
Це лише один приклад, який ілюструє актуальні нині практики передусім у гуманітарній сфері. І важливо розуміти не те, що вже сталося, а ризики, що несе українській гуманітарній спільноті найближче майбутнє. Я, зокрема, про ініціативу парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики щодо дискусії з мовного питання. Заради того збиратимуть національний круглий стіл, залучаючи неназваних поки фахівців, науковців та експертів. За словами голови комітету Олександра Ткаченка, наше суспільство вже давно чекає відвертої, але спокійної розмови з цього питання.
Даруйте, але спершу — кілька банальностей від Капітана Очевидність. Українське суспільство (принаймні, небайдужа його частина) давно чекає, коли мовному питанню дадуть спокій. Причому як прихильники українізації, так і її противники. Поки мову не чіпають, обидві сторони тримають стійке перемир`я. Більше того: україномовні меню, україномовні пісні та україномовні фільми не заважають мовно невизначеним доти, доки тему знову не вкинуть на лопаті вентилятора. Нарешті, яка може бути дискусія довкола мови в державі, в якій державна мова є українською? Питання без притомної відповіді.
Далі переходимо до неочевидного. Пропоную згадати так звані сталінські вибори на Західній Україні. Перші були в жовтні 1939 року – вибори на Народні збори, за всіма демократичними процедурами. Вони мали надати легітимності приєднання західних регіонів до УРСР. Існуючі партії чесно висували кандидатів – але дуже скоро з`ясувалося, що потрібних владі людей вже призначили. А виборчий процес — лише імітація демократії.
Із повоєнними виборами 1946-1947 років було ще гірше. У блоку комуністів та безпартійних не було навіть імітаційної альтернативи. Все підготовлено, лише провести агітаційну кампанію та сказати людям, де поставити хрестик. Вибори ж до органів управління УРСР мали на меті показати Заходу торжество демократії. Подальші “демократичні процедури” в СРСР нічим не відрізнялися, і стосувалося це не лише політичного волевиявлення.
І тут із язика просто зривається так званий “кримський референдум”, до шостої річниці якого ми наближаємося. Росія як агресор, як сильна сторона, взялася за анексію Криму, щойно перший “зелений чоловічок” ступив на півострів. Проте в очах світової спільноти гралися в демократію та добровільне волевиявлення. Мовляв, ми спитали в кримчан. Вони мали час обговорити все, подумати й відмовитися. Мовлячи так, “демократ” ніби між іншим поправляв автомат на плечі.
У нинішній Україні маємо умовні вибори не лише голови Держкіно, а й очільників інших посад. Заразом і переможців різних конкурсів. Переконаний: навіть лауреати Шевченківської премії спершу визначені, потім — оздоблені в рамки конкурсного відбору.
Тому мої особисті прогнози щодо долі Закону про мову сумні. Якщо довкола дражливого питання починають проводити дискусію з метою досягнення компромісу – вважайте, це робиться заднім числом. Задля порядку, пристойності, збереження обличчя, з неодмінними розмовами про свободу й демократію.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.