За день до своєї відставки з посади міністра культури Володимир Бородянський озвучив ідею “розкрутки” Національної премії імені Шевченка. Чим визнав проблему: Шевченківка лише на папері має статус національної. Хоча насправді вона не має жодного статусу.
Наприклад, Пулітцерівська чи Гонкурівська, не кажучи вже про Нобелівську, премії мають вагу та вплив. З обмовкою: всюди, де важить та впливає культура. Пан Бородянський заговорив про “маркетингову стратегію Національної премії імені Шевченка”, пропонуючи закласти на це 1,15 млн грн — суму, яка перевищує щорічний призовий фонд для всіх лауреатів. Бородянського на посаді вже нема, Шевченківку 9 березня в Національній опері вручено. І “розкрутка” вже почалась: церемонію організували так, аби не соромно випускати в ефір телевізійну версію. Залучили відомих артистів. Лауреати виявилися не самодостатніми.
Ця “розкрутка” підтвердила сумну правоту моїх висновків: як нинішні, так і попередні носії вищої національної премії в галузі культури для нації в широкому, ідеологічному й політичному сенсах залишаються в статусі темних конячок. Хоча так: для вузького кола інтелектуалів більшість новоспечених лауреатів, як і значна частина попередників, були й залишаються знаковими постатями. Це такий собі гурток, люди, які варяться у власному соку і розуміють усі культурні контексти. Вони готові поставити свої підписи під черговим колективним листом “проти” чогось неприйнятного: від закликів припинити всякі стосунки з Росією, гуманітарну катастрофу чи нищення пам’яток архітектури. Але ті, кому адресовано такі заклики, не зважають ні на окремі голоси, ні на хори тих-таки лауреатів Шевченківської премії. Їхні слова та дії нічого не означають для широких мас.
Таким чином Шевченківська премія не має жодної ваги в суспільстві. Лауреатство маргінальніше статусу голови селищної ради! Тим часом схожі відзнаки за кордоном означають, що митець надалі матиме більші гонорари, більше можливостей читати платні лекції й мандрувати світом задля розширення культурних контактів. А Шевченківська премія — це хіба що можливість бути похованим за державний кошт. Її грошовий еквівалент (200 тисяч гривень) не вирішить глобальних фінансових проблем пошанованого митця.
Нарешті, висновок, за повсякчасне повторювання якого мене, мабуть, скоро битимуть. Тим не менш: маргінальність статусу Шевченківки напряму пов’язана з маргіналізацією в Україні культурної та загалом гуманітарної політики. Я бачив в одній із гімназій Кропивницького шкільну бібліотеку, де нема творів навіть обов’язкової шкільної програми. Зате з десяток (!) видань Маяковського! Не аж така сумна, але дуже схожа картина в школах та гімназіях не регіону — всієї України.
До Шевченківського комітету раз по раз входять інші люди, котрі визначають лауреатів вищої державної нагороди в царині культури. Діючи від імені держави, яка не має ціннісних культурних орієнтирів.
Можливо, ексміністр Бородянський і правий. “Розкрутка” Шевченківки потрібна. Проте навряд телевізійна трансляція церемонії приверне правильно широку увагу. Бо якщо приверне — то не прізвищами лауреатів. А Сергієм Бабкіним, Джамалою, Дмитром Шуровим та іншими, пізнаванішими митцями. І, до речі, позбавленими тягаря Шевченківки...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.