"Він прийде — порядок наведе!" — ви, мабуть, чули подібне не раз протягом щонайменше десяти останніх років. Замість займенника "він" вставте будь-яке прізвище. І не обов'язково українського політичного діяча, який кандидує чи кандидуватиме на президентську посаду. Порядку частина наших співгромадян чекає і від сильної руки на кшталт товариша Сталіна.
Це не жарт й не перебільшення. У травні-червні минулого року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) з'ясовував ставлення українців до особи диктатора Йосипа Сталіна. Отримані результати можуть непозбувно збентежити. З одного боку, є 40% населення, які його ненавидять. З іншого — є 16% опитаних, котрі ним захоплюються.
Але найцікавішим (і, як на мене, найбільш тривожним) є ось така оцінка: "Наш народ ніколи не зможе обійтися без керівника такого типу, як Сталін, що прийде і наведе порядок". Саме із цим твердженням згодні зазначені вище прихильники вождя.
Є й протилежна тенденція. Наприклад, два роки тому соціологи визначили — лише 30% українців позитивно ставляться до постаті Степана Бандери. Негатив більшості можна вважати наслідком дії російсько-радянської пропаганди й погану просвітницьку діяльність українських інституцій. Але особисто я не готовий визнати позитивом думку прихильників Бандери, згідно з якою він — та сувора залізна рука, яка повинна, врешті-решт, навести порядок в державі.
Час від часу українці в соцмережах або публічних виступах закликають прийти до влади того, хто готовий стати українським Піночетом або українським Лі Кван Ю. Це лише на перший погляд конфліктує з анархічною сутністю, котра переважає в українському національному характері. Насправді більшість із нас нерідко мріє про такого собі "батька-отамана", який залізною рукою приведе до загального щастя й добробуту.
Свіженьке, вже цьогорічне опитування від Фонду демократичних ініціатив ім. Ілька Кучеріва показало ще й те, що 20% нас, тобто — кожен п'ятий громадянин незалежної України, вважають: авторитарний режим за певних обставин може бути кращим за демократичний.
Що означає оце дивне на перший погляд формулювання "за певних обставин"? Які обставини мають на увазі прихильники сильної авторитарної руки? Пояснення знаходжу також серед результатів цього опитування. "Певні обставини" — це власний добробут, заради якого українці згодні поступитися державі часткою прав і свобод. Поміняти свободу й права людини на ковбасу та зменшення сум у платіжках уже готові 33% дорослого населення. Зазначається: минулого року таких було лише 26%.
І щоб закінчити з цифрами. У березні минулого року згаданий вище КМІС виявив різке покращення ставлення українців до Росії. Незважаючи на тоді ще п'ятий рік війни, в якій саме Росія на офіційному рівні визнана в Україні агресором, більше половини дорослого населення, а саме — 57% опитаних, ставиться до неї позитивно.
Інакше, як проявом "стокгольмського синдрому", це не назвеш. Але коли говоримо про настрої, що дедалі більше проявляються в нинішній Україні, одним "стокгольмським синдромом" їх не поясниш. Відсотки прихильників Сталіна варто "зашити" в чималий відсоток симпатиків авторитарної форми правління загалом. Насамперед йдеться про Російську Федерацію як найбільш зрозумілий державний устрій. Враховуючи, що більше половини співгромадян симпатизує агресору, мене навіть дивує, чому авторитаризму й сильної безжальної руки прагне кожен п'ятий, а не кожен другий українець.
Напевне зараз когось розчарую, проте війна на подібні настрої не надто впливає. І до Майдану, і після нього мільйони українців тяжіли до Росії саме як до країни, де нема бардаку. Під "бардаком" розуміється будь-який прояв демократії. У цьому контексті нерідко згадують і Білорусь, правитель якої Олександр Лукашенко вже давно визнав себе "останнім диктатором".
Адже демократичні інститути найперше передбачають відповідальність кожної людини за свої слова, вчинки, загалом за власне сьогодення та майбутнє. Натомість у авторитарних державах замість народу думає верховний правитель. Прізвище справді не важливе. Тому частина наших співвітчизників готова прийняти аналог Путіна, Сталіна, Брежнєва, Лукашенка, а то й Бандери — аби за них думали й наводили порядки сильними руками. При тому завжди забувають: чергову "сильну руку" в Україні обирають саме в демократичний спосіб.