Знищив репутацію, зазнав іміджевих втрат, поставив хрест на кар'єрі, яке прикре самогубство… Подібні висновки усно й письмово часто дають не лише політикам, а й загалом публічним українцям, чиї вчинки викликають осуд активної частини суспільства. Тут і поведінка в парламенті Іллі Киви та Богдана Яременка, поява в студії російського пропагандистського каналу українського політика Євгена Шевченка й багато інших історій.
Поза парламентом таких випадків теж не бракує: скажімо, українським діячам культури, мистецтва й шоу-бізнесу, які підтримували Антимайдан, гастролювали й гастролюють у Росії, обзивають представників патріотичної спільноти "фашистами" й "нацистами" в ЗМІ й соцмережах пророкували круте кар'єрне піке. Однак прогнози не збулися ще жодного разу. Це — українська традиція від початку незалежності.
Українським діячам культури, мистецтва й шоу-бізнесу, які підтримували Антимайдан, гастролювали й гастролюють у Росії, обзивають представників патріотичної спільноти "фашистами" й "нацистами" в ЗМІ й соцмережах пророкували круте кар'єрне піке. Однак прогнози не збулися ще жодного разу.
Доморощені комуністи раптом виявилися непричетними до злочинів радянської влади. Партійний ідеолог Леонід Кравчук очолив державу, проти якої виступала КП всі роки перебування при владі. Дмитро Табачник чесно зізнався, що 1994 року створював фальшиву соціологію на користь кандидата в президенти Леоніда Кучми. Імідж фальсифікатора не закрив Табачнику шлях до посади міністра освіти. Як і дві судимості Віктора Януковича не завадили йому стати президентом.
Натомість світові, передусім західні, практики демонструють зовсім інші приклади. Показовою є історія американського льотчика Чарльза Ліндберга. Йому не було ще тридцяти років, коли він став однією з найпопулярніших постатей у США 1920-1930 років. Ліндберг здобув славу не лише безпрецедентними перельотами над Атлантикою. Він став піонером американської пасажирської авіації, вивчаючи майбутні маршрути для авіакомпаній. Також популярний американець брав участь у розробці штучного серця. А сімейну трагедію Ліндберга 1932 року оплакувала, без перебільшення, вся Америка: злочинець викрав його півторарічного сина з метою шантажу, однак дитина загинула. Згодом ця історія надихнула Агату Крісті на створення детективного роману "Вбивство у Східному експресі".
Та наприкінці 1930-тих Америка раптом дружно відвернулася від свого героя. Причина — Чарльз Ліндберг відвідав нацистську Німеччину, консультував гітлерівську авіаційну промисловість, фотографувався з очільником "Люфтваффе" — однією з перших осіб Райху Германом Герінгом. Ще й прийняв із його рук орден Німецького Орла. Вперше за тридцять шість років життя Ліндберга вдома не вітали після повернення. Навпаки: суспільна обструкція була такою, що героя… не взяли на війну, коли в грудні 1941 року Японія напала на Перл-Харбор. Більше десяти років знадобилося Ліндбергу, аби хоч якось відновити репутаційні втрати. А здавалося б, що такого: фотографується з європейським політиком, публічно підтримує націонал-соціалізм. Вільна людина у вільній країні нібито має такі права… Виявляється, є червоні лінії, які не можна переступати передусім у вільних країнах.
Якщо відійти від політики, можна згадати історію Кевіна Спейсі. На популярного американського актора подав позов про сексуальні домагання один із партнерів по фільму. Справа зайшла так далеко, що зі стрічки "Всі гроші світу", де він грав мільярдера Пола Гетті, сцени зі Спейсі вирізали й перезняли, від чого прем'єра затрималася. В іншому фільмі, "Клуб молодих мільярдерів", сцени з ним вирішили залишити, однак така ідея у підсумку значно обмежила американський прокат стрічки, адже ставку продюсери робили саме на Спейсі. Нарешті, шостий сезон популярного серіалу "Картковий будинок", де актор був одним із продюсерів, вийшов уже без його персонажа, Френсіса Андервуда.
Подібних фактів про кар'єрне падіння відомих та не дуже людей через пляму на репутації — сотні. Але в українських реалії не дадуть нам жодного. Хіба що лідер соціалістів Олександр Мороз, підтримавши 2006-того року Віктора Януковича, втратив рейтинг й разом із партією зник із парламенту. Проте це все одно не заважає запрошувати Мороза на телевізійні ефіри як "експерта".
Або ж згадується осуд нині покійного Андрія Кузьменка, лідера гурту "Скрябін" через підтримку Віктора Януковича на виборах-2004. Тоді концерти гурту скасовували один за одним, і артист зрештою змушений був виправдовуватися. Проте від такого прикладу відгонить подвійними стандартами. Адже Януковича підтримав не лише Кузьма, натомість вигрібав чомусь він один.
У будь-якому разі, в сучасній Україні за дії, котрі викликають осуд, ще нікому не "прилетіло". Політики й чиновники, яких іменують "зашквареними", залишаються на посадах. Артисти — гастролюють в Росії, ще й пояснюють свої дії "культурною дипломатією". Причина не лише у відсутності в нашій державі дієвої традиції "неподавання рук". А передусім — у ціннісній невизначеності більшості суспільства, яка може впливати на подібні речі. Далі криків "Ганьба!" в нас ніколи нічого не йде. Висновків із "ганьби" не роблять. Ніби й не ганьба вона більше.